Звільнення

Фронт, що два роки тому прокотився на схід, тепер повертався. Але це було не переможне повернення, а агонія відступаючої армії. На початку весни сорок четвертого хутори, що опинилися на шляху відступу німецьких військ, перетворилися на пекло. Вони були вщент заповнені тиловими підрозділами, що осідали тут, чекаючи на переправу через Південний Буг.
В хаті Феодори на Петрівському вже не було де ступити. До солдатів, що жили в кімнатах, додалися нові, і тепер вони спали просто на долівці, кинувши солому. Вони були постійно голодні й злі. Вони рискали по хатах і сараях, як щури, вигрібаючи все, що знаходили.
На Ясну Поляну разом з німцями, що отаборилися в школі, повернулися й румуни. Їхня агресія, помножена на страх перед наступом, стала непередбачуваною. Якось п'ятирічний Іван, син Гната Калініченка, грався біля хати і, побачивши румунського солдата, з дитячою цікавістю потягнув за ремінь його автомата , що лежав на лаві. Румун скаженів.Він пересмикнув затвор, готуючись стріляти в дитину , і лише втручання німецького офіцера, що проходив повз, врятувало хлопчика. «Lass den Jungen in Ruhe! У нас є важливіші справи!» — прокричав він до румуна, вихопивши у нього зброю , і той, вилаявшись, відступив.
Жорстокість стала нормою. В хаті Феодори один з німців, п'яний, накинувся на неї, вимагаючи їжу. Коли вона сказала, що нічого немає, він розбив об стіл пляшку і, схопивши її за волосся, приставив гострі краї скла до її горла. Феодора заціпеніла від жаху. В ту мить інший солдат, зовсім молодий, підскочив і вихопив у п'яного розбиту пляшку, а потім мовчки вказав рукою на піч, де, прокинувшись від крику, плакали двоє маленьких дітей. П'яний щось пробурмотів і, хитаючись, вийшов з хати.
Окупанти вимітали все. Староста Андрій Ковальчук отримав наказ — зігнати всіх селянських корів і гнати їх за Буг, щоб не дісталися Червоній армії. Він доручив це Карпу Сидоренко. Під плач жінок Карпо з кількома підлітками зібрав череду і погнав її на захід.
У другій половині березня війна заговорила мовою пострілів. Це були не великі бої, а короткі, люті перестрілки. Розвідгрупи радянських військ промацували оборону німців, що вели ар'єргардні бої у лісосмугах, прикриваючи відступ основних сил до Вознесенська. В одній з таких перестрілок, у лісосмузі, що звалася Обрикосянка — бо була засаджена абрикосами і йшла від Петрівського в бік Іванівки, — загинув молодий радянський розвідник. Коли бій стих, один з місцевих хуторян, що ховався від свисту куль, прокрався туди і, озираючись, зняв з убитого солдата ще теплу шинель.
Навіть у ці останні години німці не давали спокою. Надія Сидоренко під свист куль носила воду з криниці в кінці Клеківки до коней, навантажених награбованим добром. А на Ясній Поляні румуни змусили сина Анастасії та Давида Чамати зносити їхні речі на вози, а потім, відступаючи, забрали його з собою. Більше його ніхто ніколи не бачив.
І раптом одного ранку все стихло. Німці та румуни, ніби за командою, підірвалися і рушили з хуторів, залишивши по собі пограбовані хати і мертву тишу. А майже одразу після цього в селі з'явилися перші радянські солдати. Передові частини провели зачистку. Один із солдатів, побачивши скорчену від болю у спині Феодору, дістав з санітарної сумки якісь пігулки і простягнув їй. Це була перша медична допомога на хуторах за довгі місяці.
Почалися нові порядки. Старосту Андрія Ковальчука заарештували. Слідчі НКВС та комісія з розслідувань злочинів нацизму швидко встановили його провину, і невдовзі його розстріляли десь на Дону. А слідом за ними прийшов військкомат. Почалася нова, тотальна мобілізація. Забирали всіх, хто міг тримати зброю: трьох братів Скибенків, Луку та Євтуха Бабенків, Давида і Петра Чамату, Василя Клименка, трьох підпільників — Григорія, Гната і Семена, вісімнадцятирічного племінника Феодори Олексія Голіка з Крутого Яру , Анатолія з Прокопом Калініченко і сина Івана Прокоповича онука Фоки Калініченко та багатьох інших, кого не встигли забрати на початку війни. Хутори, що ледь почали дихати, знову спорожніли.
Однієї ночі сталося диво. Багато корів, яких гнав Карпо, втекли від німців з-за Бугу і, керовані інстинктом, повернулися додому, до своїх дворів. Їхні боки були обпалені, деякі — поранені, бо німці стріляли по них, але вони повернулися.
В той самий час, коли звільняли хутори, йшли важкі бої за Миколаїв. Поліна з трьома синами сиділа у тому ж льосі, що й під час штурму міста німцями. Тільки тепер земля здригалася від ударів радянської артилерії. Коли все стихло, і вона вийшла назовні, Поліна побачила на вулицях солдатів у формі , як у її покійного чоловіка Сергія.
У Копанях, де жила Марія, дружина Федора, румуни лютували до останнього. Вона чула гуркіт важких боїв за Вознесенськ і Південний Буг. І щойно її село звільнили, вона, зібравши дітей і свої мізерні пожитки, пішки вирушила на схід, до родини, на хутір Петрівський. Вона прийшла до хати Феодори, і дві жінки, дві невістки, дві солдатські вдови, обійнявшись, довго плакали. Марія з дітьми залишилася жити у Феодори.
А в таборі Слобозія, почувши наближення радянських військ, Федір Іваніченко та інші полонені підняли повстання. Вони перебили охорону і зустріли своїх як герої. Але радість була недовгою. Після допитів і фільтрації в НКВС багатьох колишніх полонених відправили вже до радянських таборів, як «неблагонадійні елементи». Федору пощастило. Після чотирьох років страшного полону він пройшов перевірку. Але додому його не пустили. Його направили на коротку перепідготовку, а потім, у складі нових частин, перекинули на Далекий Схід — готуватися до майбутньої війни проти Японії в Маньчжурії.
З приходом радянської влади на хутори негайно повернулася колгосна система. А разом з нею — величезні податки.
(Від автора: Після визволення селяни були обкладені надзвичайними податками. Це був і воєнний податок, і обов'язкові державні позики, і найстрашніше — натуральний податок. Кожен двір був зобов'язаний здати державі певну кількість м'яса, молока, яєць, вовни, навіть якщо у господарстві не було корови чи овець. Податок нараховувався на кожне фруктове дерево в садку. Ця система, часто більш жорстока, ніж німецькі реквізиції, стала однією з головних причин повоєнного голоду).
Спочатку люди не вірили. Як можна платити податок за яблуню, яку посадив твій батько? За вишню, під якою гралися твої діти? Це здавалося божевіллям. Але уповноважені з району ходили по дворах з блокнотами і ретельно переписували все: кожну яблуню, кожну грушу, кожен кущ смородини. І за кожен цей корінь належало здати державі десятки кілограмів фруктів, а якщо врожаю не було — платити грошима, яких ніхто не мав.
Вибір, що постав перед людьми, був диявольським: або віддати останнє, щоб заплатити за дерева, і померти з голоду, або знищити сам об'єкт оподаткування.
І хутори, які пережили німців, почали вбивати себе самі.
Одного ранку на Петрівському пролунав глухий, жалобний стукіт сокири. Це не рубали дрова. Це старий чоловік вийшов у свій садок і почав рубати молоду яблуню. За ним вийшов сусід. Потім ще один. І по всьому хутору, на Клеківці, на Середній, на Верхній вулиці, залунав цей страшний, методичний стукіт.
Це було схоже на святотатство. Чоловіки і жінки з кам'яними обличчями, часто зі сльозами на очах, пиляли і рубали те, що було їхнім надбанням. Вони знищували садки, які посадили ще в двадцяті роки, у часи НЕПу, коли переселилися в голий степ. Ці дерева були символом їхнього коріння на цій землі, свідками народження їхніх дітей, їхньої надії на краще життя. Кожне дерево було частиною їхньої історії.
Феодора, ще слабка після хвороби, дивилася з вікна на те, як її сусіди валять стару, велику грушу, під якою вона сама колись ховалася від сонця. Фока Калініченко на Ясній Поляні стояв біля свіжого пенька від вишні і гладив його долонею, ніби прощаючись з живою істотою.
Ввечері над хуторами поплив дим. Але він пахнув не так, як завжди. Це був солодкий, ароматний дим яблуневого, вишневого, грушевого дерева. Дим, що пахнув квітучим раєм і втраченою надією. Люди палили в печах свої власні садки, щоб зігрітися і приготувати мізерну вечерю.
Вони викорчовували дерева, що насадили біля хат, перетворюючи свої квітучі двори на пустку. Вони рубали гілку, на якій сиділи. Не зі своєї волі. Їх змусили.
Визволення обернулося новою, ще більш підступною формою знищення. Якщо окупанти забирали врожай, то «своя» влада змусила їх знищити саму можливість цього врожаю. Вони пережили війну з чужинцями, але тепер починалася нова, тиха війна — війна з власним корінням. І в цій війні переможців не могло бути.
Визволення принесло на хутори не мир, а новий рахунок, який війна виставила до сплати. Чоловіків та хлопців, щойно мобілізованих, без належної підготовки кинули у саму пащу звіра — у криваві бої весни та літа сорок четвертого року. Вони йшли у наступ, маючи одну гвинтівку на трьох, у своїх домашніх свитках, і їхніми тілами завалювали німецькі кулеметні гнізда.
Форсування Дністра перетворилося на бійню. Річка кипіла від вибухів снарядів та мін. Німецькі кулемети з високого правого берега поливали воду свинцевим дощем. Людей гнали у воду, прямо під вогонь.
Саме там, у червоній від крові воді, загинув Андрій Скибенко, найстарший з братів. Кулеметна черга прошила йому груди, і він, втратив своє життя , навіть не встигнувши крикнути. Поруч з ним загинув і Лука Бабенко, чоловік Параски Калініченко, батько Андрія та Сашка. Той самий Лука, якого колись судила радянська влада по сфабрикованій справі СВУ разом з друзями , Василем Калініченко та Семеном Євтушенко.
Двоє молодших братів Скибенків, яких так мордував староста, загинули пізніше, у тяжких боях . Їхня мати, , що вже втратила на війні чоловіка, Федора , отримала щє три похоронки. Одну за одною. Вона не плакала. Вона просто сиділа на порозі своєї хати, і її очі перетворилися на два шматки сухого, потрісканого скла. Вона втратила всіх.
З трьох підпільників Ясної Поляни, що пройшли через пекло погоні на Мертвоводі, повернувся лише один. Семен Євтушенко, ще один засуджений по справі СВУ, був вбитий у боях другої світової. Григорій , чоловік Марії Панченко, зник безвісти десь у запеклих сутичках війни. Марія Панченко залишилася сама з маленькою Оленкою.
Гнат Калініченко вижив. Але його повернення було страшнішим за багато смертей. Під час одного з боїв його важко поранило осколками міни. Контужений, зі скаліченою ногою, він залишився лежати на полі бою серед трупів. Його не могли знайти кілька днів. Він лежав під пекучим сонцем, стікаючи кров'ю, і збожеволів від болю і спраги. Коли його нарешті знайшли санітари, вони жахнулися: у відкритій рані на голові вже завелися черви. Його довго евакуювали, він місяцями марив у госпіталях, але його міцний організм переміг. Він повернувся на хутір, але це вже була інша людина — похмура, мовчазна, з порожніми очима, в яких назавжди застиг той бій.
Загинули брати Давид і Петро Чамати. Загинув і брат Луки Бабенка, Олексій. З їхньої родини повернувся лише Євтух.
Доля тих, хто потрапив у полон, була не легшою. Прокіп, найстарший син Фоки Калініченко, потрапив у полон майже одразу. Його відправили у табір для військовополонених Мангейм, що знаходився аж під Францією. Там він і був замордований до смерті. Це не була швидка смерть від кулі. Це було повільне, методичне вбивство. Його били наглядачі за найменшу провину. Його морили голодом, доки він не перетворився на тінь. Він працював у каменоломні по дванадцять годин на добу, доки його тіло не відмовилося йому служити. Він помер від виснаження, дизентерії та побоїв, далеко від рідної землі, і його кістки залишилися в одній з безіменних братських могил.
А вісімнадцятирічний Олексій Голік, племінник Феодори з Крутого Яру, потрапив у саме серце нацистської машини смерті — у концтабір Дахау. Про його долю не було нічого відомо. Був лише факт: він там. Він пройшов через ворота з цинічним написом «Arbeit Macht Frei» («Праця робить вільним»). Він побачив крематорії, що диміли вдень і вночі. Він побачив людей-скелетів у смугастих робах. Він опинився в місці, де людське життя не вартувало нічого, де смерть була буденністю, а виживання — дивом. Його історія обірвалася біля воріт цього пекла.
Так війна зібрала свою криваву данину. Вона розкидала кістки хутірських чоловіків по всій Європі — від дністровських плавнів до німецьких концтаборів. І перемога, про яку скоро мали оголосити, для багатьох хат на цих хуторах назавжди залишиться словом, що пахне сльозами і кров'ю.
Феодора і Марія, дві невістки, яких поріднило спільне горе. Під одним дахом тепер ростили п'ятеро дітей: дві доньки Феодори, Альвіна та Єфросинія, і троє дітей Марії. Вони разом голодували, разом ділили останню картоплину, разом ховалися від страху в довгі зимові ночі.
Під кінець війни, коли фронт уже гримів десь далеко на заході, а на хуторі панувала тиша, сповнена голоду і очікування, тихо, без скарг, померла стара мачуха Булькаска.
Її смерть була такою ж непомітною і буденною, як і багатьох односельців останніми роками. Жінки обмили її, загорнули в стару ряднину і, покликавши на допомогу сусіда, віднесли на петрівський цвинтар. Не було ні священика, ні промов, ні поминок. У світі, де смерть стала щоденною гостею, а хліб — найбільшою цінністю, на традиційні ритуали не було ані сил, ані можливостей. Була лише яма в мерзлій землі та мовчазна, важка втома.
Тієї ж ночі, коли жінки з п'ятьма дітьми полягали спати в холодній, тепер здавалося, ще більш порожній хаті, почалося дивне.
Спочатку з кухні почувся глухий гуркіт, ніби впало щось важке. Жінки переглянулися. Може, кіт? Але кота в них давно не було. Потім звідти почувся дзвінкий брязкіт — ніби хтось скинув з полиці посуд.
Феодора і Марія схопилися, прислухаючись. Діти почали прокидатися і плакати. А гуркіт ставав все сильнішим. З печі з гуркотом впали на долівку кочерга з рогачем.
Жах скував жінок. Це було щось ірраціональне, страшне. Вони зігнали переляканих, плачучих дітей в один куток, закриваючи їх собою, і з жахом дивилися в темряву, звідки долинав цей диявольський гармидер.
Феодора молилася, хрестилася, але це не допомагало. І раптом Марія, яка досі тремтіла, як і всі, різко підвелася. Її обличчя в тьмяному світлі місяця було білим від люті. Вона, що пережила окупацію та голод дійшла до своєї межі.
— Ану, перестань! — закричала вона в темряву, і в її голосі, крізь страх, прорвалася міцна селянська лайка. —Чи тобі там не видно?! Чи ти осліпла на тому світі?!
Вона ступила крок уперед, у бік печі.
— Подивися на цих дітей! Вони пухнуть з голоду! Нам самим нема чого в рот покласти, так чим, скажи, ми тебе поминати будемо?! Гнилою картоплею?! Водою з криниці?! Залиш нас у спокої! Ти своє віджила, дай цим дітям вижити!
Її крик, сповнений відчаю і правди, пролунав у хаті.
І в ту ж мить усе стихло.
Гуркіт припинився так раптово, ніби його й не було. Запала абсолютна, дзвінка тиша, в якій було чути лише перелякане дихання дітей. Жінки довго сиділи, не ворушачись, вслухаючись у ніч.
Але більше ніщо не порушило їхнього спокою. І більше гуркіт у цій хаті не повторювався. Ніколи.