Жорна

Це була Береганська рівнина, великий відкритий степовий регіон на південному сході Румунії, приблизно за 100 км. на схід від Бухареста.

Свідомість поверталася повільно, неохоче, ніби душа боялася знову опинитися в тілі, що стало її в'язницею. Першим приходив сморід. Густий, солодкувато-кислий сморід немитих тіл, гниючих ран, дизентерії та смерті. Він просочував одяг, волосся, саму шкіру, і здавалося, його неможливо буде позбутися, навіть якщо колись знову доведеться відчути запах чистого повітря.

​Потім приходив холод. Навіть улітку в бараці табору для військовополонених Слобозія стояв пронизливий холод, що йшов від вогкої землі та протягів. А взимку він перетворювався на ката. Він пробирався крізь діряву шинель, заповзав під ребра і гриз кістки.

​І останнім прокидався голод. Не просто бажання їсти, а тваринний, всепоглинаючий звір, що жив усередині й пожирав нутрощі. Він зводив шлунок болісними спазмами, змушував мозок працювати лише в одному напрямку — пошук їжі. Крихти, гнилої картоплини, будь-чого.

​Це був світ Федора Іваніченка, колишнього вчителя з села Копані, що біля Доманівки. Тепер він не був ані вчителем, ані чоловіком, ані батьком. Він був номером. Тілом, яке ще дихало.

​Він лежав на нарах, дивлячись у стелю, і намагався не чути стогонів хворих на тиф, кашлю туберкульозних і тихого марення тих, хто помирав. Щоб не збожеволіти, він тікав. Тікав у єдине місце, куди не могли дістатися румунські охоронці — у власну пам'ять. І перед його внутрішнім зором поставала інша, назавжди втрачена реальність…

​…Рідна Федорівка біля Малина. Смарагдові, вологі ліси Полісся. Повітря пахне сосновою живицею, грибами і річковою прохолодою. Його батьки, Ісак та Ірина, ще живі, ще сильні. Батько, мовчазний і працьовитий, вчить його, малого, розрізняти сліди звірів. Мати співає вечорами, і її пісня ллється над тихою заводдю. Це світ, де все на своєму місці, де є коріння. Потім — переїзд на південь, на хутір Петрівський. Надія на нове життя, на родючу землю. Велика родина разом: брат Іван, сестри Мелашка та Віра (що згодом так і залишиться на Київщині), старші Степан та Сільвестр. Вони будують хату, обробляють степ, вгризаються в цю нову землю.

​І найяскравіший спалах — Марія, донька діда Коцупала. Її сміх, її очі, її руки. Їхнє весілля, переїзд до Копанів, де він, молодий вчитель, з гордістю заходить до класу, повного допитливих дитячих очей. Народження дітей, одного за одним. Тихе, бідне, але безмежно щасливе життя на правому березі Південного Бугу…

​Спогад обірвався різким криком охоронця і ударом приклада по дверях барака. «Afara! La lucru!» (Назовні! На роботу!).

​Реальність поверталася. Федір піднімався, допомагаючи підвестися ослабленому сусідові. Вони брели на роботу — на каменоломню, на будівництво дороги. Працювали до знемоги, отримуючи за це черпак смердючої баланди з гнилої капусти чи риб'ячих голів і шматок мамалиги.

​Він пам'ятав дорогу сюди. Оборона Одеси. Його артилерійський розрахунок, що бився до останнього снаряда. Полон. А потім — етап. Їх гнали пішки сотні кілометрів. Тих, хто падав, пристрілювали на узбіччі. Румунські конвоїри розважалися, б'ючи полонених батогами, відбираючи останні речі. Вони пили воду з калюж. Їли траву. Він бачив, як люди божеволіли від спраги і голоду, бачив, як вмирали від дизентерії прямо на ходу. Це був шлях, що випалював з душі все, окрім одного — бажання вижити.

​І поки він виживав у Слобозії, його дружина Марія з трьома дітьми виживала у Копанях, у тій самій Трансністрії, під владою тих самих румунів. Їхнє життя було схожим на пекло чоловіка, тільки розтягнутим у часі. Румунські жандарми забирали все: курку, останню муку, дитячий одяг. За відмову — побої. Вона, вчителька, змушена була прати білизну румунським офіцерам, щоб отримати за це шматок мила чи хліба для дітей.

​А за сотні кілометрів, в окупованому Миколаєві, виживала сестра його невістки Феодори ,  Поліна Крюкова.

Її горе було міським, кам'яним. Вона стояла в нескінченних чергах за хлібом по картках, якого ніколи не вистачало. Вона обмінювала на чорному ринку весільну обручку чоловіка на мішок картоплі. Вона з жахом дивилася на німецькі патрулі, ховаючи своїх трьох синів, боячись, людей шо вбили їх батька. Кожен день був битвою, яку вона вела сама, у ворожому, байдужому місті корабелів.

​Жорна війни перемелювали їх усіх — чоловіка в таборі, дружину в окупованому селі, сестру невістки в окупованому місті. Вони були далеко один від одного, але їхні долі були сплетені однією спільною ниткою болю, втрат і відчайдушної надії на те, що колись вони знову побачать одне одного.

Їхній барак стояв недалеко від Південного Бугу, і річка, широка й могутня, була для хлопчаків єдиною розрадою. Одного спекотного серпневого дня, поки Поліна стояла в черзі за хлібом, її старший син, не спитавши дозволу, побіг з друзями купатися.

​Він добре плавав, але того дня щось пішло не так. Можливо, ногу звела судома, чи він потрапив у сильну течію. Хлопчик раптом почав захлинатися і пішов під воду. Його друзі, перелякані, почали відчайдушно кричати.

​На березі, трохи віддалік, сиділа невелика група німецьких солдатів. Вони не були патрулем — просто відпочивали в тіні звичайні солдати Вермахту , курили, про щось ліниво розмовляли. Почувши дитячі крики, один з них, старший, років сорока, миттєво скочив на ноги. Він не вагався ані секунди. Скинувши кітель і чоботи, він кинувся у воду. За ним пірнув ще один, молодший.

​Вони витягли вже непритомне, обм'якле тіло хлопчика на берег. Прибігла Поліна, яку покликали діти. Вона побачила свого сина, що лежав на піску, синій і нерухомий, і її світ зупинився. 

Але німецькі солдати діяли швидко і злагоджено. Один почав робити йому штучне дихання, інший розтирав тіло. Поліна впала на коліна поруч, не в змозі вимовити ані слова, лише дивлячись на все це очима, повними жаху. Минула, здавалося, ціла вічність. І раптом хлопчик здригнувся, закашлявся, і з його рота вилилася вода. Він почав дихати — хрипко, важко, але дихати.