Душа нареченої

Літо тисяча дев'ятсот сорокового було тривожним. Повітря було наелектризоване чутками про війну, що вже гриміла по Європі, але в той червневий день сонце пекло, як завжди, і, здавалося, ніщо не віщувало біди. Анастасія Чамата сиділа зі своєю донькою, шестирічною Галинкою і племінницею Ольгою, донькою Прокопа Калініченко на призьбі, і вони лущили горох. Дівчатка сміялися, намагаючись влучити одна в одну зеленими стручками.

​На обрії почала збиратися гроза. Темно-синя хмара швидко росла, закриваючи сонце. Здалеку донісся перший, глухий гуркіт грому.

— Ану, дівчата, швидко до хати, — сказала Анастасія, збираючи миску.

Але вони не встигли.

Раптом світ вибухнув сліпучим білим світлом, і одразу ж оглушливий тріскіт розколов небо прямо над їхньою хатою.

Анастасію, що саме заходила в двері, ударною хвилею кинуло в середину. У носі стояв їдкий запах сірки. Отямившись за мить, вона вискочила на двір. Дівчатка лежали на тому місці, де щойно сиділи, — нерухомі, маленькі, з обпаленим волоссям.

Крик Анастасії був нелюдським. На нього збіглися сусіди. Першою прибігла тітка Москаленко, що була Анастасії родичкою по батьковій матері, рідній бабі Анастасії Калініченко, що зналася на травах і давніх звичаях.

— Не плач, доню! — владно гримнула вона на Анастасію. — Лопати несіть! Живо! В землю їх! Земля небесний вогонь на себе візьме!

Чоловіки, що прибігли, не вагаючись, схопили лопати. Вони розуміли, що це єдиний шанс. За кілька хвилин у м'якій від перших крапель дощу землі було вирито дві неглибокі ямки. Дівчаток, обережно, як кришталевих ляльок, поклали в ці ямки і почали швидко загортати землею, залишивши на поверхні лише їхні голівки.

Це була страшна, сюрреалістична картина: дві дитячі голівки стирчали з чорної землі, а навколо них, під періщистим дощем, стояли на колінах дорослі, молячись хто Богу, а хто — самій матері-землі. Анастасія, знетямлена від горя, гладила мокре волосся дівчаток і щось шепотіла.

Минуло, може, з півгодини. Раптом племінниця , Ольга, глибоко, судомно зітхнула. Її повіки здригнулися і розплющилися. Дикий, нерозуміючий погляд обвів обличчя людей.

— Ожила! — вигукнув хтось. — Боже милостивий, ожила!

Її обережно почали відкопувати.

Всі погляди звернулися до молодшої, Галинки. Але вона лишалася нерухомою. Її обличчя був восково-білим, а губи посиніли. Тітка Москаленко підійшла, поклала свої старечі пальці їй на шию, а потім повільно, важко перехрестилася і похитала головою.

Все було скінчено. Земля забрала вогонь, але повернула лише одне життя.

Так до нескінченного списку трагедій роду Калініченків додалася ще одна. Анастасія, тримаючи на руках свою дивом врятовану племінницю, дивилася на тіло доньки, і її мовчазний розпач був страшнішим за будь-які сльози. Маленьку Галинку поховали тихо, без священика, якого давно вже не було в цих краях. Несли її на руках через село.

Це кладовище виникло стихійно, за останні страшні роки, на пагорбі, відразу за городом і маленькою пасікою Адама Литвина. Звідти було видно обидва хутори і ставок, що виблискував на сонці. Так, під гудіння бджіл і запах медових трав, земля прийняла в себе ще одну невинну душу на цих хуторах, серед степу.

​Весна тисяча дев'ятсот сорок першого року була ранньою і теплою. Феодора жила у своїй хатині, і весь її всесвіт тепер обертався навколо маленької доньки Альвіни. Вона бачила, як через кілька хат від неї так само порався біля своєї доньки Діни Софія, що народилася, ще коли був живий Іван Іваніченко, покійний батько обох дівчат.

Між ними не було ні дружби, ні ворожнечі — лише мовчазне, спільне горе і дві дівчинки, доньки одного батька, що росли, не знаючи його.

Єдиним світлим променем у житті Феодори була її подруга, сусідська дівчина Галина на прізвище Шило. Весела, життєрадісна, вона збиралася заміж і постійно забігала до Феодори поділитися своїми мріями, планами, погратися з маленькою Альвіною.

Одного вечора Галя, як завжди, сиділа у Феодори. Вона сміялася, лоскочучи немовля, і розповідала, яку гарну тканину на весільну сукню їй вдалося дістати. Раптом двері з рипом відчинилися, і на порозі з'явилася роздратована мати Галини.

— Ти знову тут прохолоджуєшся? — гримнула вона. — А робота не чекає! Треба сівалку перевіряти, зерно досипати! Ану, додому!

— Мамо, я ж цілий день на полі… — втомлено почала Галя.

— Я сказала, додому! — обрізала мати.

Галя важко зітхнула, поцілувала маленьку Альвіну і, винувато глянувши на Феодору, пішла.

Тієї ночі на колгоспному полі кипіла робота — йшла сівба. Галина, разом з іншими, працювала до виснаження. Вже далеко за північ, поки трактор розвертався на іншому кінці довгого поля, вона, ледь тримаючись на ногах від утоми, вирішила прилягти на хвилину на м'яку землю, просто серед поля. І заснула.

Трактор повертався. Світло від його єдиної, тьмяної лампи ледь пробивало нічну темряву. Втомлений тракторист дивився вперед, намагаючись тримати рівну лінію. Він не побачив темної постаті, що лежала на землі. Він відчув лише, як трактор ледь здригнувся, ніби переїхав грудку землі, і поїхав далі.

Ховали Галину Шило в тій самій білій весільній сукні, яку вона так і не встигла одягнути. Вся в сльозах, за нею йшла її мати, що слала прокльони і на себе, і на той клятий трактор, і на все життя. Феодора стояла осторонь, тримаючи на руках доньку, і відчувала, як усередині неї щось остаточно обірвалося. Вона втратила останню подругу.

Але історія Галини на цьому не скінчилася. Через кілька тижнів вечорами люди на хуторі почали бачити дивне явище. Вулицею, від поля, де сталася трагедія, до самої хати батьків Галини, безшумно пролітала невелика вогняна куля, схожа на кульову блискавку. Вона рухалася швидко, низько над землею, долітала до їхнього двору і зникала, ніби влітаючи в комин. Люди хрестилися і шепотіли, що це душа нареченої, яка так і не знайшла спокою, щовечора повертається додому. Батькам Галини довелося поїхати з хутора, після від'їзду яких вогняна куля зникла назавжди і більше ніколи не з'являлася на вулицях хутора Петрівський і його околиць.