"Червоний степ"

Перша зима тридцятих років прийшла на хутори не лише з морозами, а й з липким, паралізуючим страхом. Почалося «усуспільнення». День за днем бригади активістів, очолювані присланим з району уповноваженим та підтримані місцевими бідняками, що відчули владу, ходили по дворах. Це був узаконений грабунок. Вони забирали все: зерно з комор, коней і корів з хлівів, плуги та борони, що стояли під навісами. Жіночий плач і безсила чоловіча лайка стали щоденною музикою хуторів.

​Найстрашніше чекало попереду. Всі знали, що влада не зупиниться на простому грабунку. Їй потрібні були вороги, потрібні були жертви, щоб залякати інших. І всі знали, хто буде першою жертвою.

​Одного лютневого ранку, коли земля замерзла на камінь, до двору Калініченків під’їхало кілька саней. З них зіскочили уповноважений, кілька озброєних міліціонерів і місцеві активісти. Серед них, намагаючись триматися впевнено, були деякі представники бідноти Ясної Поляни.

​— Іменем революції! — голосно вигукнув уповноважений, розгортаючи папірець. — Громадянин Калініченко Фока Сергійович, 1877-го року народження, уродженець села Журжинці, Звенигородського повіту, до революції з крупних землевласників-куркулів, як куркуль та ворог радянської влади, підлягає розкуркуленню з конфіскацією всього майна і висилкою в далекі табори.

​Це було сигналом. Бригада кинулася до хати і господарських будівель. Почався обшук, що був схожий на погром. Вони зривали дошки з підлоги, довгими щупами протикали стіни в пошуках «прихованого збіжжя», викидали зі скринь одяг, розбивали посуд. Дружина Февронія та донька Галина з найменшим сином Анатолієм плакали в кутку, а сам господар стояв посеред двору, прямий і блідий, і мовчки дивився, як руйнують справу всього його життя. Також на галас збіглися старші сини: Прокіп, що жив навпроти, Гнат, що збудував собі хату поряд із батьковою, і Дементій, що жив у середині вулиці біля Панченків.

​— За яким правом ви це робите? — раптом пролунав дзвінкий від обурення голос. Це був Василь, книжник. Він виступив уперед, тримаючи в руках якусь брошуру з радянськими законами. — Тут же написано...

​Уповноважений презирливо глянув на нього.

​— О, грамотний знайшовся! Про закони він нам розказує. СВУшник, мабуть? — кинув він, використовуючи абревіатуру «Спілки визволення України», справа проти якої саме гриміла по країні. — Проти радянської влади агітуєш?

​У цей момент активіст, що нишпорив у коморі, витяг з-під купи соломи невеликий мішок з монетами, який Калініченко приховав для родини.

​— Ось! — переможно вигукнув він. — Приховані скарби куркуля! Від трудового народу ховав!

​Анастасія дивилася на односельчан з жахом і нерозумінням. Здавалося, вона бачила їх вперше в житті.

​На шум збіглися сусіди. Прибігли і Гайдаї, і Москаленки, і Параска з Лукою Бабенком. Вони хотіли кинутися до батька, але їх зупинили міліціонери. Весільний вузол захистив їх від арешту — вони вже були членами інших родин — але він був безсилий врятувати їхнього батька і брата.

​Вирок був остаточним.

​— Куркуля і його сина — на висилку! — скомандував уповноважений. — І синка його грамотного прихопіть, там, у Сибіру, ліс валитиме.

​Фоку і Василя грубо штовхнули до саней. Василь встиг обернутися і крикнути до сестер: «Галя, бережи маму!». Його батько не сказав нічого. Він лише обвів поглядом свій двір, своїх дітей, сусідів, що стояли з опущеними головами, і в його погляді була вся гіркота розтоптаної людської праці й гідності.

​Феодора дивилася на все це з-за двору навпроти, прийшовши по вощину до Адама. Вона бачила розпач Анастасії, безсилу лють Гната, зрадницьку метушливість бідноти, що зовсім недавно працювала на господарстві Фоки та отримувала зарплатню. Вона бачила, як двох людей, батька й сина, заштовхали в сани і повезли в снігову безвість. І вона зрозуміла страшну істину нового світу: праця і достаток тут були не чеснотою, а злочином. А найбідніший статус, якого вона колись так соромилася, тепер, можливо, був її єдиним захистом. Бо в неї не було нічого, що можна було б відібрати.

​Після розправи над Калініченками опір було зламано. Протягом кількох наступних тижнів, мов на похорон, люди вели на спільний, нашвидкуруч огороджений двір свою худобу, зносили плуги, борони, сівалки. Це був кінець їхнього світу. Кожен віз, кожна корова, віддана в «усуспільнену» власність, була ніби шматком, відрізаним від серця. На руїнах сотень індивідуальних господарств народився колгосп «Червоний степ».

​Головою призначили одного з місцевих бідняків, який найголосніше підтримував активістів, — чоловіка щирого, але не надто розумного, який вірив, що тепер настане справедливість.

​Проте перші ж дні показали, що настає лише хаос. На колгоспному дворі ревла худоба, яку ніхто не знав, як доглядати. Найкращий реманент розтягували активісти. Робота зупинилася.

​Бригади з хлібозаготівлі продовжували нишпорити по дворах, шукаючи залишки зерна. Одного дня вони прийшли до Феодосія Панченка. Він, на відміну від свата Фоки, не вважався куркулем, але його повага і незалежність дратували нову владу. Активісти, серед яких знову були односельці, перевернули все, але знайшли лише мішок борошна, відкладений для родини на прожиття.

​— Це останнє попередження, Панченко Феодосій Данилович, 1882-го року народження, до революції солдат царської армії, — процідив крізь зуби уповноважений. — Ще раз знайдемо приховане від держави зерно — підеш слідом за Калініченком.

​Навіть слава бойового солдата більше не захищала.

​В атмосфері загального розпачу з’явився дивний символ нового часу — перший трактор. Гучний, незграбний «Фордзон», що прибув з районної МТС. Більшість дивилася на залізного монстра з острахом. Але для декого він став променем надії. Другий син розкуркуленого Калініченка, Дементій, який залишився на хуторі, дивився на трактор із захопленням. Втративши батька, брата і все господарство, він бачив у цій машині єдиний шанс знайти своє місце в новому, незрозумілому світі. Він першим записався на курси трактористів.