На землях Скаржинського

Весна і початок літа перетворилися на суцільну гарячку. Рішення про переїзд означало не просто збори, а методичне руйнування старого життя. Разом з іще кількома родинами з Мотижина та сусідніх сіл, що зважилися на цей крок, вони почали розбирати власні хати. Федора разом з дорослими працювала від зорі до зорі. Вона бачила, як дядько Микита з іншими чоловіками знімали солом'яну стріху, як обережно, одну за одною, виймали балки зі стін, позначаючи кожну цифрою, щоб потім скласти на новому місці.

​Для тітки Ганни це було радісне передчуття нового багатства, для дядька — важка, вимушена праця. А для Феодори це було дивне видовище — її ненависна в'язниця перетворювалася на купу колод, які вона ж сама і допомагала носити. Вона не відчувала ні жалю, ні смутку, лише втому і байдужість. Одного разу, проходячи повз сільський цвинтар, вона на мить зупинилася, дивлячись на далекі хрести над могилами батьків. Це було єдине, що ще тримало її тут. Тепер і цей зв'язок рвався.

​Нарешті настав день від'їзду. Довга валка з кількох возів, навантажених розібраними хатами, реманентом, скринями, дітьми і домашнім скарбом, повільно рушила з села. Односельці дивилися їм услід: хтось із заздрістю, хтось із жалем, а хтось — з відвертим презирством до тих, хто проміняв рідну землю на обіцянки більшовиків.

​Дорога на південь була довгою і виснажливою. Лісиста, горбиста Київщина поступово змінювалася на рівну, як стіл, центральну Україну, а потім — на безкраї простори південного степу. Ночами вони зупинялися в полі, розпалювали багаття. Чоловіки розмовляли про майбутній врожай, жінки готували нехитру вечерю, а діти, втомлені за день, швидко засинали просто на возах. У цих нічних таборах Феодора відчувала дивну, незнану раніше свободу. Тітка Ганна була занадто зайнята дорожніми клопотами, щоб постійно гримати на неї. Тут, під безмежним зоряним небом, Феодора була просто однією з багатьох, маленькою цяткою у великому переселенні.

​Через кілька тижнів вони прибули. Землемір у засмальцьованому картузі привів їх у голий, випалений сонцем степ і показав на дерев'яні кілочки, вбиті в землю.

— Ось, — сказав він, махнувши рукою на безкрайній простір, вкритий сивим полином і ковилою. — Це ваші наділи. Обживайтеся.

​Люди стояли приголомшені. Навкруги, скільки сягало око, не було ні дерева, ні великої річки, ні хати. Лише вітер ганяв пилюку та в небі над ними кричали степові орли. Обіцяний «чорнозем, як пух» виявився твердою, потрісканою від спеки землею.

— Нічого, — першою отямилася Ганна, і в її очах знову спалахнув хижий вогонь. — Зате все наше буде! Тут ми своє царство збудуємо!

​Першим ділом треба було збудувати житло. Поки чоловіки почнуть збирати привезені хати, потрібен був тимчасовий прихисток. Почалася найважча, найпервісніша робота — копання землянок. Усі, від старого до малого, взялися за лопати. Феодора на рівні з дорослими різала дерен, виносила землю, вирівнювала стіни.

​І тут вони познайомилися зі справжніми господарями степу. Земля кишіла життям. З-під лопат вискакували ящірки, з нір виповзали вужі та жовтобрухи. Одного разу Феодора, вигрібаючи землю, ледь не схопила рукою гадюку, що грілася на сонці. Вона відсахнулася з криком, і з того дня страх перед зміями оселився в її душі, витіснивши навіть спогади про вовків.

​Нарешті їхня перша «хата» була готова — яма в землі, вкрита дерном, з діркою для диму замість димаря. Перша ніч у землянці була незабутньою. Пахло вологою глиною і пилом. З усіх щілин долинало шарудіння і писк невідомих істот. А надворі завивав степовий вітер — протяжно, самотньо, ніби оплакуючи чиюсь долю. Феодора лежала на купі ганчір'я і слухала цей вітер. Вона була на самому дні. В прямому і переносному сенсі — у норі, виритій у чужій, дикій землі. Але десь у глибині душі, під втомою і страхом, жевріло нове відчуття. Це було не щастя і не надія. Це була рішучість. Якщо вона вижила досі, то виживе і тут.

​Перший рік у степу був роком боротьби за виживання. Здавалося, сама земля опиралася їхньому приходу. Твердий, спечений сонцем чорнозем піддавався плугу з неймовірними зусиллями. Спогади про недавній голод 1921–23 років були ще свіжими, і кожен переселенець знав: якщо перший врожай не вдасться, зима стане їхньою спільною могилою.

​Праця була не просто важкою — вона була тотальною. Вона поглинала всіх. Федора Голік працювала нарівні з дорослими чоловіками. Її худеньке, жилаве тіло виявилося напрочуд витривалим. Вона ганяла волів, що тягнули плуга, розбивала грудки землі важкою сапою, носила воду, місила глину з соломою для саману. Тітка Ганна, як і раніше, не знала до неї жалю, але тепер її накази розчинялися в загальному гулі праці. Тут, у степу, працювали всі, і особиста неприязнь відступала перед лицем спільної мети — вижити.

​Коли літо почало хилитися до осені, їхня самотність скінчилася. Одного дня на обрії з’явилася нова валка возів. Це були інші переселенці, яким влада виділила землю по сусідству. Їхній майбутній хутір, що пізніше назвуть Ясна Поляна, мав постати за якихось пару верст від Мотижинського, який назвали Петрівський, а ще далі по балці Скаржинського у напрямку Сербулівки з'явився хутір Крутий Яр на честь однойменного урочища. Прибулі були з різних куточків України, і серед них виділялися кілька родин.

​Був там кремезний, вусатий Феодосій Панченко з Бабичів, що на Канівщині. Колишній солдат, що пройшов Першу світову та отаманщину Черкас. Він рухався з поважною впевненістю людини, що бачила смерть і не боялася важкої роботи. Поруч із ним — меткий і гостроокий звенигородський хлібороб Фока Калініченко з родиною. Він, на відміну від інших, дивився на дикий степ не зі страхом, а з цікавістю підприємця, ніби вже прикидаючи, де поставити млин чи відкрити крамницю. Були й інші — мовчазні роботящі родини з Малина на Житомирщині, що привезли з собою свої пожитки, свої надії і свої пісні.

​Першим спільним ділом, що об'єднало два майбутні хутори, стало будівництво ставка. Степова річечка влітку пересихала, і вода була найціннішим скарбом. Чоловіки вирішили перегородити невелику балку греблею, щоб затримати весняну воду. Це була грандіозна, титанічна праця. Десятки людей з лопатами, ношами і тачками цілими днями копали, возили і трамбували землю.