Дитинство в Мотижині

Їй було п'ять років, коли в хаті оселилася тиша. Тиша, якої маленька Феодора ще ніколи не знала. Не співала мати Параскева, пораючись біля печі, не рипіли батькові чоботи, йдучи з двору до сіней. Дорослі — сусіди й далекі родичі — заходили й виходили, дивилися на неї згори вниз дивними, вологими очима і щось тихо говорили про «іспанку» та «лихоліття». Але для неї найбільшим лихом було те, що ніхто не покликав її їсти, і те, що вона раптом стала маленькою і невидимою у своїй власній хаті. Вона сиділа на скрині, міцно обхопивши коліна, і чекала, коли ж усе це скінчиться і батько з матір'ю прокинуться.
Чекання скінчилося, коли до хати увійшов високий чоловік, схожий на матір, — її дядько Микита. За ним дріботіла його дружина Ганна, жінка з колючими очима, які, здавалося, не помічали ні дітей, ні горя, а одразу впивалися в речі: у скриню, на якій сиділа Феодора, у вишиті рушники над образами, у материну хустку на жердці. Дорослі загомоніли голосніше, і Феодора, не розуміючи всіх слів, вловлювала уривки, що вирішували їхню долю.
​«…Конона дід до себе забере, йому вже десять, поміч буде».
«…Поліна дівка роботяща, не пропаде, у людей пристроїмо».
«…А Настя… хвора ж вона, кому таке треба…» — при цих словах її старша сестра, що сиділа в кутку, здригнулася і ще нижче опустила голову.
​Феодора дивилася на них усіх, а потім перевела погляд на дядька Микиту, маминого брата. В його обличчі було щось рідне, і в її маленькому серці народилася надія. Може, він зараз підійде, візьме на руки і все стане, як раніше? Але дядько дивився повз неї.
​«А найменшу ми до себе візьмемо, — сказав він нарешті, і його слова прозвучали не як обіцянка порятунку, а як вирок. — Кров таки рідна, не кидати ж на дорозі».
​Тітка Ганна ледь помітно кивнула, але її тонкі губи стиснулися ще сильніше. Вона окинула Феодору швидким, оцінюючим поглядом, ніби прикидала, скільки та їсть і чи годиться вже до якоїсь роботи.
​А потім почалося те, чого Феодора не могла збагнути. Її рідна хата почала зникати. Дядько Микита з іншими чоловіками винесли на подвір'я і завантажили на воза скриню, на якій вона сиділа, потім — батьків кожух, мішки збіжжя, що стояли в коморі, і навіть начиння з печі. Хата ставала порожньою і гулкою, і з кожною винесеною річчю Феодорі здавалося, що від неї самої відривають шматок. Її світ, що тримався на співі матері й теплі батьківських рук, не просто тріснув — він розколювався на шматки, які розтягували чужі, хапливі руки. Коли все було скінчено, дядько взяв її за руку. Його долоня була великою і жорсткою. Він не втішав, не обіймав — він просто вів її за собою, як ведуть теля на мотузці.
​Обернувшись, Феодора востаннє подивилася на осиротілий поріг. Старшого брата Конона вже повів дід. Сестри Поліна й Настя тулилися одна до одної, чекаючи своєї долі. Вони більше не були однією сім'єю. Були лише уламки, і кожен з них тепер мав котитися своєю власною, темною дорогою.
Дорога до дядькової хати була недовгою, але Феодорі вона здалася вічністю. Вона сиділа на возі, затиснута між батьківською скринею та вузлами з одягом, і кожне рипіння колеса віддаляло її від усього, що вона знала і любила. Дядько Микита мовчки правив кіньми. Тітка Ганна сиділа поруч, пряма, як тичка в городі, і жодного разу не озирнулася на малу. Їхня хата стояла на іншому кутку села і виглядала заможнішою, з новими віконницями та міцним парканом. Але всередині панував холод, якого Феодора не відчувала навіть у найлютіші морози у своїй домівці. Цей холод йшов не від стін, а від людей.
​З-за печі визирнула дівчинка, трохи старша за Феодору, з двома тугими косичками — їхня донька Варка. Вона з цікавістю розглядала нову мешканку, як розглядають приблудне кошеня. Феодора несміливо ступила крок назустріч, шукаючи в дитячому обличчі хоч якусь приязнь, але тітка Ганна одразу стала між ними.
— Варко, йди-но сюди, — різко сказала вона. — Нема чого біля неї тертися, хтозна, яка зараза після того тифу лишилася.
​Це були перші слова, сказані тіткою безпосередньо «про неї». Феодора завмерла, відчувши себе брудною і небезпечною.
​Ввечері, коли прийшов час вечеряти, її місце визначилося остаточно. Дядько, тітка і Варка сіли за великий стіл. Для Феодори поставили маленький ослінчик біля самої печі, окремо від усіх. Їм на стіл тітка поставила горщик з гарячою картоплею, заправленою шкварками, від якої йшов запаморочливий дух. Феодорі ж мовчки тицьнули миску з пісною юшкою, в якій плавало кілька картоплин, та окраєць учорашнього хліба.
​Вона їла швидко, боячись підняти очі. Вона чула, як за столом стукають ложки, як дядько щось тихо говорить до Варки, як сміється його донька. Дядько Микита жодного разу не подивився в її бік. Його гучні слова про «рідну кров» розтали, як дим, залишивши по собі лише гіркий присмак зради. Він був тут, поруч, її мамин брат, але між ними вже виросла невидима стіна, збудована його дружиною.
​Спати їй постелили там же, біля печі, кинувши на долівку стару верету. Вона згорнулася клубочком, намагаючись зігрітися, але холод пробирав до самих кісток. Крізь сон вона чула, як тітка Ганна говорила до чоловіка: «Дарма взяли, тільки зайвий рот. Ну нічого, підросте — відробить. Сто разів відробить».
​І в цій холодній, чужій хаті п'ятирічна Феодора вперше в житті зрозуміла, що таке справжня, всеохопна самотність. Це було не просто відсутність батьків. Це було відчуття, що ти — річ. Річ, яку принесли в дім, знайшли їй куток і тепер чекають, коли від неї буде хоч якась користь.
Минали дні, складаючись у тижні та місяці. Зиму змінила весна, а весну — спекотне літо, і користь від Феодори знаходили щодня. Щойно їй виповнилося шість, а потім і сім років, її дитячі обов'язки ставали все важчими. Вона вже не просто годувала курей, а пасла гусей, ганяючи їх лозиною від посівів. Не просто носила тріски до печі, а ходила з маленьким відерцем по воду до криниці, натираючи долоні до червоних пухирів. Вона навчилася полоти грядки, садити рослини. Її дитячі долоні, які мали б знати лише тепло ляльок та материнських обіймів, огрубіли й порепалися від землі та води.
​Варка, її двоюрідна сестра, жила в іншому світі. Коли Феодора, обпалена сонцем, гнала з пасовиська гусей, Варка сиділа в холодку під вишнею і бавилася ганчір'яною лялькою. Коли Феодора згиналася над грядками, тітка Ганна вчила Варку вишивати, оберігаючи її пальці від голки. «Ти, Фесько, не дармуй, а йди-но, збери хмиз, — часто казала тітка, навіть не дивлячись на неї. — А ти, Варко, доню, не брудни рученят».
​Феодора навчилася бути тихою, як тінь, і швидкою, як вітер. А ще вона навчилася жити з постійним, ниючим відчуттям голоду. Її порція завжди була найменшою, а робота — найважчою. Та найдужче їй хотілося не хліба, а молока. Білого, холодного, живого молока, яке вона пам'ятала з дитинства. Молоко було символом іншого життя, того, де сиділи за одним столом, де її гладила по голові мати. Але в цьому домі молоко було лише для господарів.
​Одного спекотного липневого дня сталося неминуче. Родина щойно пообідала. Дядько Микита дрімав на лаві, тітка Ганна перебирала ягоди. На столі, недосяжний і манливий, стояв великий глиняний глечик, вкритий краплями холодної роси. В ньому було молоко. Феодора, яка щойно повернулася з городу, відчувала нестерпну спрагу, а в горлі стояв клубок від пилу. Вона знала, що не можна. Але дитяче бажання, помножене на втому і спеку, виявилося сильнішим за страх.
​Вибравши мить, коли тітка відвернулася, вона прослизнула до столу. Маленькі пальці ледь охопили гладкий, холодний бік глечика. Він виявився важчим, ніж вона думала. Намагаючись підняти його, вона похитнулася. На мить їй вдалося втримати рівновагу, але слизька глина вислизнула з її спітнілих долонь.
​Дзвінкий, оглушливий тріскіт розірвав сонну тишу кімнати. Біла калюжа миттєво розлилася по долівці, а біля її ніг лежали черепки.
​Тітка Ганна обернулася. Її обличчя стало кам'яною маскою, а очі звузилися до двох гострих щілинок. Дядько Микита схопився з лави. Кілька секунд панувала мертва тиша, страшніша за будь-який крик. Потім тітка промовила, тихо і страшно:
— Геть. З моїх очей.
​Феодора закам'яніла від жаху, не в змозі поворухнутися.
— Ти чула мене? — прошипіла Ганна, підступаючи до неї. — Із-за тебе одні збитки. Дармоїдка. Я тебе годую, пою, а ти мені шкоду робиш! Все! Терпець мій увірвався. Підеш до інших родичів. У Плахтянку. Побачимо, чи там тебе так балуватимуть!
​Слово «балуватимуть» вона вимовила з такою отрутою, що Феодора здригнулася. Це був кінець. Її знову виганяли. Тільки цього разу вона вже знала, що йде не просто з хати. Вона йде в нікуди.
Рішення було виконано з блискавичною жорстокістю. Тітка Ганна не дала Феодорі навіть часу на сльози. Вона схопила стару полотняну торбинку, кинула туди змінну сорочку та окраєць хліба, що лишився від сніданку, і тицьнула вузлик Феодорі в руки.
— Микито! — гукнула вона до чоловіка, який мовчки стояв біля порога, ховаючи очі. — Запрягай воза. Відвезеш її до лісу, а там хай сама чалапає. Не панна, ноги не відваляться.
​Дядько здригнувся, але слова не сказав. Його мовчання було останнім цвяхом у домовину дитячої віри в родинний зв'язок. Він мовчки пішов на подвір'я, і незабаром звідти почулося форкання коней.
​Дорога до лісу минула в повній тиші, яку порушувало лише скрипіння воза та цокіт копит. Феодора сиділа на краю, міцно вчепившись у свій вузлик, і дивилася, як рідне село Мотижин, з його садками та білими хатами, залишається позаду. Вона не плакала. Сліз уже не було, все всередині перетворилося на один великий, холодний камінь.
​Віз зупинився на узліссі, де в темну гущавину вела ледь помітна стежка. Ліс стояв стіною — похмурий, прадавній, повний невідомих звуків і тіней.
— Йди цією стежкою, нікуди не звертай, — глухо промовив дядько, не дивлячись на неї. — Вийдеш до річки Буча, там є брід. Перейдеш річку, а за нею вже поля почнуться. Пройдеш поле — там і Плахтянка. Спитаєш, де живе Гнат Скибенко. Скажеш, від мене.
​Він зсадив її на землю. На мить Феодора подумала, що він скаже ще щось — слово розради чи прощання. Але Микита лише хмукнув на коней, розвернув воза і поїхав назад, навіть не озирнувшись. Хмара куряви, що піднялася з-під коліс, осіла, і Феодора залишилася сама. Маленька семирічна дівчинка наодинці з величезним, байдужим лісом.
​Спочатку вона просто стояла, паралізована страхом. Дерева-велетні змикалися над головою, закриваючи сонце. Кожен шурхіт листя здавався кроками вовка, кожен тріск гілки змушував здригатися. Вона згадала розповіді старих людей про розбійників, що ховалися в лісах після війни. Думка про повернення була ще страшнішою — там чекала кам'яна лють тітки Ганни. Стиснувши зуби, вона ступила на стежку.
​— Микито! — гукнула вона до чоловіка, який мовчки стояв біля порога, ховаючи очі. — Запрягай воза. Відвезеш її до лісу, а там хай сама чалапає. Не панна, ноги не відваляться.
​Дядько здригнувся, але слова не сказав. Його мовчання було останнім цвяхом у домовину дитячої віри в родинний зв'язок. Він мовчки пішов на подвір'я, і незабаром звідти почулося форкання коней.
​Дорога до лісу минула в повній тиші, яку порушувало лише скрипіння воза та цокіт копит. Феодора сиділа на краю, міцно вчепившись у свій вузлик, і дивилася, як рідне село Мотижин, з його садками та білими хатами, залишається позаду. Вона не плакала. Сліз уже не було, все всередині перетворилося на один великий, холодний камінь.
​Віз зупинився на узліссі, де в темну гущавину вела ледь помітна стежка. Ліс стояв стіною — похмурий, прадавній, повний невідомих звуків і тіней.
— Йди цією стежкою, нікуди не звертай, — глухо промовив дядько, не дивлячись на неї. — Вийдеш до річки Буча, там є брід. Перейдеш річку, а за нею вже поля почнуться. Пройдеш поле — там і Плахтянка. Спитаєш, де живе Гнат Скибенко. Скажеш, від мене.
​Він зсадив її на землю. На мить Феодора подумала, що він скаже ще щось — слово розради чи прощання. Але Микита лише хмукнув на коней, розвернув воза і поїхав назад, навіть не озирнувшись. Хмара куряви, що піднялася з-під коліс, осіла, і Феодора залишилася сама. Маленька семирічна дівчинка наодинці з величезним, байдужим лісом.
​Село вкладалося спати: рипіли журавлі біля криниць, десь далеко гавкав собака, матері гукали додому замурзаних дітей. Феодора йшла головною вулицею, курною і розбитою возами, і відчувала на собі десятки поглядів. Вона була чужою: маленька, розхристана дівчинка з подряпинами на щоках і мокрим подолом сорочки. Кожен її крок здавався гучним і недоречним.
​Нарешті, набравшись духу, вона підійшла до старої жінки, що сиділа на призьбі.
— Добрий вечір, бабусю, — прошепотіла вона, і голос її ледь було чути. — Ви не знаєте, де тут живе Гнат Скибенко?
Жінка окинула її довгим, допитливим поглядом.
— Скибенко? А ти ж чия будеш?
— Я… родичка. З Мотижина.
— Он як, — протягнула стара, вказуючи зморшкуватою рукою в кінець вулиці. — Їхня хата третя від краю, та, що під стріхою.
​Хата Гната Скибенка виявилася старішою і біднішою за ту, з якої її вигнали. Феодора на мить завагалася, але повертатися було нікуди. Вона несміливо постукала у низенькі двері.
​На поріг вийшла невисока, втомлена жінка з гострим підборіддям і вкрай здивованими очима. Це була тітка Одарка.
— Ти хто така? — запитала вона без будь-якої привітності.
— Я Феодора… донька Івана Голіка і Параскеви Скибенко… — ледь вимовила дівчинка. — Мене дядько Микита з Мотижина прислав.
​Жінка підняла брови, і в її погляді промайнуло щось середнє між роздратуванням і спантеличенням. Вона гукнула в глиб хати: «Гнате, йди-но сюди, тут до тебе родичка знайшлася!»
​З сіней вийшов кремезний, чорновусий чоловік — Гнат. Він довго дивився на Феодору, і в його очах, на відміну від дружини, промайнув спалах упізнавання.
— Параскевина донька? — глухо запитав він. — Бачив тебе зовсім малою. А що ж ти тут сама робиш?
— Мене… тітка Ганна прогнала, — чесно відповіла Феодора.
​Одарка сплеснула руками.
— Чудово! Своїх п'ятеро по лавках, а тут ще й чужих підкидають! Гнате, це ж іще один рот нам на шию!
— А що робити? — втомлено відповів Гнат, чухаючи потилицю. — Не виганяти ж дитину на ніч. Кров не вода. Заходь, дівко, в хату.
​Його згода не була радісною. Це була важка, вимушена згода людини, яка підкоряється давньому закону роду, але вже ледве тягне свій власний віз.
​Усередині хата була тісною і гамірною. З печі й долівки на Феодору дивилося кілька пар цікавих дитячих очей — її нові двоюрідні брати та сестри. Їй мовчки налили в миску теплого кулешу — того самого, що їли всі. Тут її не посадили окремо біля печі, але й тепла в цьому не було. Це була просто їжа, паливо для існування.
​Поки вона їла, Гнат та Одарка тихо радилися в кутку. Їхній шепіт долітав до неї уривками.
«…Микита хитрий, спихнув з рук і радий…»
«…але ж робити щось треба, не сидітиме ж дармоїдкою…»
​Коли Феодора доїла свій куліш, тітка Одарка підійшла до неї, і її голос був уже не здивованим, а діловим і твердим.
— Раз уже прийшла до нас, то слухай сюди. Ледарів у нас немає. Зранку встанеш з усіма. Корови в нас є, пасти їх треба. Руки-ноги маєш, отже, завтра з ними в ліс і підеш. Впораєшся.
​Феодора опустила очі. Ліс. Той самий страшний ліс, з якого вона щойно вибралася, тепер мав стати її щоденною роботою. Вона втекла з одного пекла, щоб потрапити в інше, де замість людської злості на неї чекав страх перед дикими звірами. Вона лише мовчки кивнула, розуміючи, що і тут її життя матиме ціну. І ціну цю доведеться відробляти щодня, від зорі до зорі.
​Її новий день почався ще до того, як сонце торкнулося обрію. В хаті стояв напівморок, пахло кислим молоком і сном. Ніхто не будив її лагідно. Вона прокинулася від загального гамору, від того, що старші діти вже бігали по хаті, а тітка Одарка гримала біля печі. Їй мовчки тицьнули в руки торбину зі шматком черствого хліба і випровадили на подвір'я, де дядько Гнат вже виводив з хліва двох корівок — Рябу та Зірку.
​— Жени до лісу, на Велику галявину, — сказав він, передаючи їй довгу гнучку лозину. — Дивись, щоб не розбрелися і щоб у болото не залізли. А головне — слухай. Почуєш вовків — одразу на дерево лізь і кричи, що є сили. Зрозуміла? Ввечері приженеш.
​Слово «вовки», сказане так буденно, ніби йшлося про звичайних комарів, заморозило кров у її жилах. Вона лише кивнула, не в змозі вимовити й слова.
​Так почалося її нове життя. Щодня, від світанку до сутінків, її світом був ліс. Той самий ліс, який вона колись перетнула, вмираючи від страху. Тепер він став її робочим місцем. Спочатку вона боялася кожного куща, кожного птаха. Та з часом страх перед невідомим перетворився на постійну, виснажливу тривогу. Вона знала, що вовки — це не дитяча казка. Вона чула, як вечорами чоловіки в селі розповідали про зарізану телицю чи зниклу вівцю.
​Її єдиними супутниками були дві корови, байдужі до її страхів, та її власна тінь. Самотність була густою і відчутною на дотик. Говорити не було з ким. Інколи вона розмовляла з коровами, даючи їм імена квітів, або розповідала казки деревам. Але ліс здебільшого мовчав у відповідь.
​І тоді вона знайшла свій порятунок. Одного разу, коли корови спокійно скубли траву на галявині, а тиша стала особливо гнітючою, вона побачила стару, розлогу сосну. Її нижні гілки росли низько над землею, ніби запрошуючи нагору. Залишивши корів, Феодора спритно, як білченя, видерлася по шорсткому стовбуру і всілася на товсту гілку.
​Тут, на висоті, світ змінився. Вона бачила всю галявину, своїх корівок, а ліс унизу вже не здавався таким загрозливим. Вона була в безпеці. І в цій безпеці до неї повернувся голос. Спочатку тихо, потім сміливіше, вона почала співати. Ті самі пісні, що їх співала мати. Про калину в лузі, про сизого орла, про дівчину, що чекає козака.
​Її дитячий, чистий голос летів над верхівками дерев. Пісня заповнювала порожнечу, проганяла страх і єднала її з тим світом, який у неї забрали. Вона співала не для когось — вона співала для себе, щоб не збожеволіти від самотності й тривоги.
​Це стало її ритуалом. Щодня, пригнавши корів на пасовисько, вона знаходила своє дерево-фортецю і перетворювала його на сцену. Вона співала про все, що бачила, і все, що відчувала: про сонце, про хмари, про гірку свою долю. Інколи пастухи з інших кутків лісу чули цей дивний спів, що линув нізвідки, і дивувалися, чи не мавка то співає в гущавині.
​Так, у страху і піснях, минало її літо. Вона навчилася розуміти ліс, розрізняти сліди звірів, знати, де ростуть ягоди і гриби. Вона стала частиною цього дикого світу. Маленька дівчинка на верхівці сосни, яка співала, щоб вижити.
Літо перевалило за середину, дні стали коротшими, а ночі — холоднішими. У повітрі з’явився ледь відчутний подих осені. Ліс теж змінився. Він став тривожнішим, голоднішим. Феодора відчувала це інстинктивно. Вона стала обережнішою, вибирала галявини ближче до села і намагалася не затримуватися допізна.
​Того дня все було, як завжди. Вона пригнала Рябу та Зірку на їхнє улюблене пасовисько, а сама, за звичкою, видерлася на свою сосну-фортецю. День був тихий, безвітряний, і її пісня линула далеко-далеко. Вона так захопилася співом, що не одразу помітила, як корови раптом перестали скубти траву. Вони завмерли, піднявши голови, і тривожно втягували повітря.
​Феодора замовкла. Серце гупнуло і провалилося кудись униз. Вона почала гарячково озирати узлісся. І побачила його. Сіра тінь, низька, припала до землі, повільно виходила з гущавини. Вовк. Невеликий, худющий, з підпаленими боками, але від того ще страшніший.
​Час ніби зупинився. Корови збилися докупи, голосно й протяжно мукаючи від страху. Вовк, не звертаючи на них уваги, дивився просто на дерево, де сиділа Феодора. Його жовті очі горіли холодним вогнем. Дівчинка заціпеніла, забувши, як дихати. Вона притиснулася до стовбура так, що шорстка кора вп’ялася в шкіру.
​Потім все сталося в одну мить. Зірка, молодша корова, не витримала напруги і панічно кинулася вбік, до лісу. Це була фатальна помилка. Хижак миттєво зреагував. Кілька пружних стрибків — і він вчепився корові в задню ногу. Зірка закричала пронизливо, болісно, зовсім не так, як мукають корови, а майже по-людськи.
​Крик корови вивів Феодору із заціпеніння. Вона згадала наказ дядька і закричала. Це був не спів, а дикий, відчайдушний вереск, який тільки могло видобути її маленьке горло. Вона кричала і кричала, вкладаючи в цей крик увесь свій жах, самотність і лють.
​Можливо, саме цей несамовитий крик злякав вовка. Він відпустив Зірку і, підібгавши хвоста, зник у хащах так само раптово, як і з’явився.
​Тиша, що настала після цього, була оглушливою. Феодора тремтіла, не в змозі зупинитися. Вона злізла з дерева на ватяних ногах. Ряба стояла поруч, дрижачи всім тілом. А Зірка… Зірка лежала на землі. З її ноги юшила кров, і вона важко, хрипло дихала, дивлячись на Феодору великими, повними болю очима.
​До вечора вона якось дошкандибала до села, ведучи за собою неушкоджену Рябу. Поранена Зірка ледве пленталася позаду, залишаючи на курній дорозі криваві сліди. Новина про напад вовка облетіла Плахтянку ще до того, як вона дійшла до своєї хати.
​Гнат та Одарка чекали на неї на подвір’ї. Їхні обличчя були темнішими за грозову хмару. Дядько Гнат мовчки оглянув покалічену корову, похитав головою і важко зітхнув. Вердикт був зрозумілий без слів: корова вже не жилець.
​Лють тітки Одарки вибухнула, як порох.
— Недогледіла! — закричала вона, тицяючи в Феодору пальцем. — Проґавила! Співанки свої співала на деревах, вертихвістка, поки звір худобу калічив! Годуємо її, одягаємо, а вона нам таку шкоду зробила!
Феодора хотіла сказати, що вона кричала, що вона злякала вовка, але слова застрягли в горлі. Вона знала, що ніякі виправдання не допоможуть.
Дядько Гнат зупинив дружину поглядом. Він підійшов до Феодори і сказав, тихо і твердо, і ця тихість була страшнішою за крик Одарки:
— Збирай свою торбу. Вранці я відведу тебе назад у Мотижин.
​Він помовчав, а потім додав:
— Корова нас цілу зиму годувала б. Тепер годувати тебе нам більше нічим.
​Цієї ночі Феодора не спала. Вона лежала на лежанці й дивилася в темряву. Її знову вигнали.