Насіння для саду

Смерть. Хтось все життя її боїться, хтось з нетерпінням чекає, але одне я знаю точно: ні в кого вона не викликає байдужості. Ніхто не знає, як вона виглядає, але кожен розуміє, що коли вона прийде, перед очима пронесуться всі найважливіші моменти, все те, що так хотілося зробити, але так і не вистачило сміливості чи часу. Люди звинувачують смерть у тому, що вона забрала їх зарано, так і не давши можливості завершити справи або зробити щось особливе. Люди звинувачують смерть у тому, що вона забрала їх надто пізно, бо залишила наодинці із собою та усвідомленням, що життя добігло кінця. Але насправді, звинувачувати треба не смерть, вона просто приходить у призначений термін. Коли люди усвідомлюють це, вони починають звинувачувати час, якого не вистачило. Але мало хто звинувачує себе. Я люблю людей, які не звинувачують нікого. Які просто живуть і наприкінці шляху можуть пригадати щось особливе. Мене називають смертю, але насправді я той, кого люди бачать у останні миті свого життя. Я даю вмираючому можливість розповісти лише одну історію зі свого життя, найщасливішу. Я допомагаю людині пережити цю мить ще раз і піти з усмішкою на обличчі. Після прочитання цієї історії у вас залишиться безліч запитань: «А як же діти, які ще не вміють говорити? Як же ненароджені? Як бути з тими, хто не схотів нічого розповідати?». Я не можу розповісти вам всі тонкощі моєї «професії», але можу відкрити деякі завіси. Я не приходжу до ненароджених та новонароджених, не приходжу і до тих, кому нема чого розповісти. Їхні душі йдуть самі, без супроводу. Але для всіх інших я можу зупиняти час настільки, наскільки захоплюючою і довгою буде їхня історія. 

Чи входить вислуховування чиїхось історій до моїх обов'язків? Ні. Вважайте мене вільним слухачем, якому було цікаво почути про життя звичайних людей. 

Чи я один такий? Звичайно ж ні, у світі одночасно вмирає безліч людей, і я просто не встигав би забрати кожного. Не знаю, чи слухають мої «колеги» вмираючого, чи розмовляють з ним, сподіваюся, що так, тому що життя кожної людини унікальне, кожна історія неповторна. Я розповім вам кілька своїх улюблених історій. Улюблених та особливих. Відразу хочу зазначити, що тут не буде історій з давнини, середньовіччя, епохи Відродження тощо, тому що для кожної епохи в мене своя добірка особливих історій. Але в цій книзі ми поговоримо про сучасний світ. Також тут не буде видатних людей, які надихають історії, яких знає весь світ. Але, не зазиратимемо наперед. Про все по порядку. 

Повернення. Луїза

Одного разу, у мене була призначена зустріч у будинку, де я вже бував. 

Її звали Луїза, 58-річна жінка, яка продавала сир у маленькому магазині, що знаходиться в її будинку. Цю інформацію, таким як я, знати не обов'язково, але, як ви вже зрозуміли, я персонаж допитливий. 

Луїза нерухомо лежала у своєму ліжку, її сиве, але напрочуд довге волосся спадало з подушки на підлогу, а місячне світло, що струмувало з вікна без фіранок, надавало їм ще більш сріблястого кольору. Спершу я подумав, що прийшов не за адресою чи щось наплутав. Зазвичай, тіло перебуває окремо від душі після смерті, до того ж виглядала вона цілком живою: рум'яні щоки, очі, наповнені блиском і відчуттям, що «ось-ось, ще секунда і вона моргне, встане з ліжка, піде на кухню, заварить ароматний чай і запросить мене за стіл», дивні думки, але саме такі асоціації викликали її вигляд. Але виявляється, після зупинки серця жінка просто не ворушилася, її душа залишилася на тому ж місці, а нерухомі очі вдивлялися у фотографію, що стоїть на підвіконні. Я підійшов до її ліжка і обережно сів на край, за старою звичкою, намагаючись не налякати. Дивно, але зустрічаючи незнайомця, який проник у свій будинок, люди не лякаються. Точніше, душі померлих людей. Не знаю, як і чому, але вони усвідомлюють, що відбувається і рідко ставлять зайві питання, лише зрідка щось уточнюють і швидше з цікавості. 

- Я вмираю, чи не так? - спитала вона, несподівано підбадьореним голосом. 

- Можна сказати, ви вже померли, але зараз є час розповісти мені про найщасливіший момент свого життя, щоб ще раз його прожити. 

 Вона підвелася, оперлась лівим ліктем на подушку і тоді, я вже побачив, що душа відокремлена від плоті: 

- Навіщо вам це, юначе?, - Запитала Луїза. - Хіба я не повинна просто вирушити до Бога? Хіба ми не поспішаємо? 

- Я не знаю, що буде з вами далі, якщо ви того хочете, я не маю права змушувати вас говорити. Вважайте мене цікавим провідником, котрий, користуючись своїм становищем, намагається зрозуміти вас, людей. Що робить вас щасливими та що таке щастя? 

- Хіба ви не були людиною? І не знаєте, що таке щастя? Чи смертю народжуються, якщо можна так висловитись? - Відповіла запитанням на запитання зацікавлена жінка. 

- Прошу вас, не називайте мене смертю. Я правда не знаю, хто я, чи нас чекає Бог і чи є він взагалі. Я не знаю чи був людиною, але відчуваю у собі деякі ваші риси. Якщо й був, то мені цього ніяк не згадати, я просто роблю те, що маю. Не знаю, як роблять такі ж, як я, але я щиро вірю, що будь-яка душа гідна йти з цього світу, залишивши пам'ять про себе у вигляді щасливої миті і ще раз у неї поринути. Хіба погано буде втекти від сюди щасливою? 

Луїза замовкла і вказала великим пальцем на фотографію: 

- Бачиш цю людину поряд зі мною на знімку? Це мій чоловік. Я розповім тобі про нього.

- Тільки історія має бути щасливою, будь ласка, згадайте той день чи момент, коли ви зазнали непідробного відчуття щастя, - уточнив я. 

- Він був нестерпним. То йшов, то повертався. Він випив із мене всі сили. А я завжди йому казала, що рано чи пізно він зведе мене до могили. І що ми маємо? 

Мені 58 років, я лежу одна і вмираю. Що й потрібно було довести. Якби він був живий, я б йому пригадала свої слова, чортів пес, - продовжувала про своє Луїза. 

Я вирішив не перебивати, захопившись ексцентричною розповіддю. Зрештою, це її право вибирати, з якими емоціями вмирати. Жінка хвилин 20 розпиналася, червоніла, блідла, вигукувала матюки, тицяючи пальцем на знімок і в один момент замовкла, приклавши фотографію до грудей: