О, панно Інно, панно Інно!

Я

Вони хочуть дати мені ім’я. Несподівано й навіть тривожно.

Домашнє ім’я, особливе. Як Манюня і Ма. Не те, що в документах, а те, що для рідних і друзів.

Є від чого радіти. Нарешті я буду свій у цій сім'ї.

І є від чого збентежитись. Зараз побачу, хто я для них. Ім'я скаже мені все про те, чи я небажаний безхатько, який піде звідси, як тільки згадає себе, чи новий друг, а може й більше, ніж просто друг.

І не просто так ця неймовірно горда й закрита дівчина вирішила мене пойменувати. Щось сталося бентежне. Воно просто бринить в повітрі - така напруга.

Інна знову сердиться. Що  я не так зробив, все ж добре було?

Цікаво,  а як мене звали раніше.  Вася чи Модест -  вона ж це не випадково  сказала? Мабуть, їй не подобається моє колишнє ім'я.

Тому хоче дати мені інше. Хоче, щоб мене звали правильно. Щоб моє ім'я було схоже на мене.

А я не хотів би її інакше звати. У неї ім'я саме для неї, саме про неї. Ма - то вона для Манюні. Хоча і мені приємно так казати. Відчуваєш  себе вдома, в сім'ї.

Тільки зовсім інше чується, коли вимовляєш Інна.

Тоді  уже не можна зупинитися, хочеться повторювати через слово. Таке відчуття, що летиш, коли його вимовляєш. 

Злітаєш або падаєш у прірву. Воно як музика. На неї схоже.

От у неї ім’я не буденне. Воно - як зі сну. Як з вірша. В школі вчили, мабуть. Пригадав тільки що. 

О, панно Інно, панно Інно!    Я Ваші очі пам'ятаю,  Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми.  Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом — небо… шепіт гаю… О ні, то очі Ваші. — Любив…

Я і це згадав. Скоро згадаю все.

Скоріш би. 

ІННА

Він бере чашку своїми довгими красивими пальцями й дивиться на мене поверх неї.

Що ж. Пікаперство - його друга натура. А може й перша. Він завжди намагатиметься мене звабити, поки буде тут. Просто тому, що поруч більше нікого немає. А зовсім не тому що я чимось зачепила його серце. Його серце не може належати жінці.  Жодній конкретній жінці. Він нас, мабуть,  і не дуже розрізняє. І любить нас усіх, але не серцем. 

В анатомії для цього є інші органи.

Хоч є велика зміна. Він точно виділив одну людину серед усього людства. Може рідна кров озвалася. може голос сирени покликав, а скоріш просто вона будь-кого привабить. Може тепер у його серці оселиться Манюня.  Схоже на те, що дитину він прийняв душею або от-от прийме назавжди..

А моє на зрадливе тіло із задоволенням дивиться. хтиво. І воно чесно відгукується. Моє тіло не брехливе.

Це я можу сама перед собою удавати, що він просто милий тому, що безпорадний. І один з тисяч. Я можу собі дозволити або не дозволити відгукнутися на поклик Сирени. Бо у мене давно імунітет до цього поклику.

Це буде цікава розвага. Коли все під контролем, а він не пам'ятає, що все це уже було. Головне, що я пам'ятаю. І не дам себе звабити. 

Він сказав, що захищатиме спину. Краще б не висловлювався так красиво.

Він сказав, що розуміє, чим завдячує нам з манюнею. О  ні, не розуміє він. Зрозуміє потім. Сподіваюсь, оцінить. 

І він назвав мене Ма, подумати тільки, знайшов матусю!

- Ну якщо розумієш, то запам’ятай, що Ма я для Манюні. А у тебе є своя мати. І ти скоро її згадаєш. Думаю, вона тоді забере тебе додому, бо ти, певно, її дуже образив тим, що не згадав. - кажу, виділяючи кожне слово.

І чому мене так образило те Ма?

- Може бути, може бути. - легко згоджується поганець,  не зводячи з мене погляду.

Удає, ніби не чув, що я йому не Ма. 

- Та жінка кричала, щоб я йшов назад і не повертався один. Але вона точно не мала на увазі, щоб я повернувся з Піратом. Вона, здається, хоче, щоб я повернувся  з вами. Ми колись з вами були заручені.

Ого. Відьма вдалася до важко артилерії. Знову її безглузда брехня. Може вона й тоді йому брехала, може він не знав, що я нічого не крала? 

Ні, не треба про це думати. Зараз треба думати про гарне ім'я. Мені не можна ненавидіти. Лікарі заборонили.

- Ні, не були ми заручені. - кажу, зберігаючи рівне дихання. -  То ти щось не так зрозумів. Ми мало знайомі, у нас немає нічого спільного з тобою, крім оцього муру з червоної цегли мі нашими будинками. Бо ти й Пірат - мої сусіди. А твоя мати - ні, вона тут не живе, наскільки я пам’ятаю.

- Твоя мати -  Зла Відьма, вона приїздить до тебе, і ви п’єте чай на тому балконі. І нас з Ма  колись запросили. Не пам’ятаєш, принце? - мала дуже хоче, щоб  він нарешті все згадав. 

Він розводить руками й посміхається. Не видно, що б його дуже засмучувала амнезія.  

- Не пам’ятаю, Манюнь.

- Жаль. - Манюня як раз засмучена. - Коли згадаєш, то повернешся до себе в замок і знову нас запросиш. Мені там подобається. Тільки чай купиш гарний. Не пакетики. Або я тобі дам, як не знаєш, де купити.

- Обов’язково, Марійко. Запрошу вас і пригощу по-королівськи. Якщо у мене такий замок, то я не можу бути зовсім бідним, правда?

- Правда. - кажу я. -  У тебе в гаражі повинна бути гарна машинка. А на рахунку в банку - гарна сума з багатьма нуликами. Ми працюємо над тим, щоб повернути тобі контроль над майном.  Будемо знову сусідами. Ти не думай про це. Воно повинно саме піднятися на поверхню пам'яті.

Манюня аж розчервонілася від перспектив. Вона явно зметикувала, що  близьке знайомство дасть їй змогу бувати в замку скільки захоче. Вона навіть своє улюблене тірамісу не доїла.  Точно обмалює новий альбом видами башточок, балкона й кованих прикрас.

- А як ти хочеш, щоб тебе називали? - питає вона великодушно.

Він раптом стає серйозним настільки, що у мене ніби дежавю. Вишинський у цей момент дуже зосереджений і відсторонений.