У мене і справді колись було довге волосся

ІННА

Я бісилася, як ніколи в житті. Мене зробили всуху, виграли й висушили. 

Звісно я не можу собі дозволити бути жорстокою з  принцом - новою доччиною лялькою, а може уже й новим домашнім улюбленцем, врятованим з вулиці.

Такий емоційний зв'язок занадто сильний.

Ми завжди більше прив’язані до тих, кому зробили добро, ніж до тих, хто зробив його нам. Нехай мала  награється в рятувальницю, а потім спокійно відпустить. Буде йому сусідкою. То безхатька шкода. А того, хто живе в замку твоєї мрії, ні, того не шкода. У нього ж усе добре.

Це гарна емоція - радіти, що комусь добре, і ти до цього причетна.

І я ж причетна. І мені теж добре, що він не  замерз у мене під парканом. Як уявлю, що я заснула тоді й не почула...

Отак і  воно й починається завжди, а потім витягай себе за волосся з депресії, коли він усе згадає. І витягати буде ні за що. Я тепер  стрижена під хлопчика.

Стильно, модно, маладьожно. 

І задивляюся на принца як дівчинка-підліток. А він мене зваблює. Може несвідомо.

Але дуже вправно, поганець такий.

Як він зайшов з малою, ви б тільки бачили. Як допоміг їй перевзутися.

Як дивився на мене. Наче він щасливий від того,  що мене бачить. А не від того, що тут тепло і нагодують.

Я мало не закричала, не влаштувала істерику. Могла б налякати малу, якби не стрималася.

Наче я знову без шкіри, наче нерви досі нічим не прикриті. Наче я знову дивлюсь і не вірю, що чую про те, як мені треба щезнути з радарів і не отруювати повітря своїм диханням. Наче мені це й справді вчулося від пережитих жахів.

І  наче він насправді питав, чи я себе гарно почуваю, чи не треба мені якоїсь допомоги. 

Бо зараз він саме те й спитав.

- Інно, ви така бліда. Вам може треба відпочити? Я вам зроблю чаю, а ми з Марією поруч посидимо. Тихо, як мишки.

А мала засміялася й сказала, що не можна, як мишки. Бо нас Пірат зловить і віднесе Плюші, щоб вона його похвалила.

Він якось нервово посміхнувся, але дивився тільки на мене. Ну звісно. Я ж можу й на вулицю вигнати.

Але я не можу. Марічка не зрозуміє.

- Тобі самому треба чаю. Ти по-моєму змерз.

- Не дуже. Що мені зробиться. - він нахмурив свої виразні брови. -  Інно, я серйозно, ви бліда, наче привида побачили. 

- Можна й так сказати. Я правильно зрозуміла, що твоя мати тебе відправила до нас?

- Можна й так сказати. - м’яко посміхнувся він. - Я не дуже зрозумів, що вона хотіла. Ми з нею не порозумілися. Тому я проситиму ще трохи побути вашим гостем. Намагатимусь бути корисним. У мене немає іншого виходу. Якщо я не розумію рідну матір, значить мені ще рано спілкуватися з чужими. Ви не хвилюйтесь. Я начебто почав щось пригадувати. Запахи, наприклад... І скажіть, Інно, у вас колись було довге волосся? Мені снилося…

Він знітився. 

У мене серце стало,  а потім понеслося так, що зараз вискочить.

- Я не вигадую, не хотів вас розсердити. Прошу вибачення. Я не можу відповідати за свої сни. 

- Принц, тобі неправда снилася. - сказала Манюня, чим врятувала мене від необхідності відповідати. - Ма завжди з коротким волоссям. Їй ніколи доглядати за ним. Зате у неї є перуки. Мені подобаються рожева й фіолетова. Ми разом вибирали, я сказала, що мені ці подобаються. І ми їх замовили. Фіолетову ти точно бачив. Вона до плечей. А рожева з довгим волоссям. Тобі вона снилася?

- Ні, Маріє. - сумно відповів паразит. - мені снилося довге біле волосся. Пробачте, Інно. Я розумію, вам неприємно це чути.

- Нічого. Ти й правда не можеш відповідати за те, що тобі сниться. Ми відповідаємо тільки за те, що справді робимо. А за сни й фантазії - ні.

Моє серце знову пошматоване.  Так легко виявилося уявити, що він тоді сказав те, що зараз.

І ми поговорили. І …

Ніяких і. Все було інакше. 

Але ж зараз він не прикидається. Він точно за мене хвилюється. 

- Добре. Чай, так чай. Теплий і солодкий.  Мені й справді негарно якось.

Йому наче орден вручили. Посміхнувся і пограв бровами.

- І не гарячий. Я пам’ятаю. А  вам красиво було з довгим волоссям уві сні, Інно.

І зник на кухні.

От же ж. Він мене цілком свідомо зваблює? Ну-ну.  Я, мабуть, схожа на ту, що наступить вдруге на ті самі граблі. Ніт. Люблю різноманітність. Наступлю на якісь інші.

Тільки от Манюня не пам’ятає.

Волосся я вкоротила після того, як забрала документи з бурси й сховалася. Не вкоротила. Знищила. Під машинку в перукарні зняла все. Потім  зібрала й спалила. А до того у мене воно було справді довге, дуже світле й  шовкове. І він казав,  що якось особливо пахне. 

Я

Це було, як доторкнутися до оголеного проводу. 

Наче нічого не змінилося. Вона не поворухнулася. Не змінила тон. 

Вона сказала, що ми не відповідаємо за свої сни. І наче вдарила дуже боляче. І не просто так, а за щось. 

Дежавю. Наче вона це не перший раз мені каже. Але ж з волоссям то виявилося фантазією. Я фантазую про неї. Ну я ж чоловік. Вона красива дівчина.  

І я чимось перед нею завинив. Це погано. Це означає, що я досі винуватий. Може хоч не дуже сильно? Адже вона мене пустила до себе в дім. А чужих вона  не пускає.

Поки готував чай і чекав, щоб він остиг, майже вмовив себе, що то мені здалося.

Тільки нічого мені не здалося. 

Я ж бачу, як вона тепер тримає дистанцію. Не ближче витягнутої руки. І я тепер не можу відчути запах її волосся. Я тепер теж чужий. І це справжнє нещастя. Гірше, ніж прокинутись під мостомі нічого не пам'ятати. Набагато гірше.

А Марійка не змінилася до мене. Така ж рідна душа, як і була.  І я щасливий. 

Як так може бути - що я одночасно і нещасний, і щасливий? 

І хто так налякав Інну, що їм з Манюнею загрожує?

 Я ж хочу тільки захистти,  їм явно потрібний захист. Без серйозного приводу не тримають таку глуху оборону. Вона не істеричка і не боягузка.