Йти йому поки що було нікуди

Поки спускалася, згадала, що у Вишинського ж своя фірма та й в універі робота є. Він же викладач. Не могли його не шукати. Лекції ж треба вичитати, семінари провести. Й в моїй колишній бурсі можуть підтвердити особу. Там точно є усі копії документів.

На фірмі ніхто не відповів, може номер помінявся, а в Гуглі досі старий.

Нагуглила деканат. Попросила покликати доцента Вишинського.

Мені сухо повідомили, що такий співробітник місяць тому звільнився за власним бажанням. А деканат завжди відкритий для співпраці з засобами масової інформації, їм приховувати нічого.

Ага-ага, сказала я і продовжила спуск по сходах.

Ліфтом не користуюсь. Бо навантажень ніяких, про спортзал можу тільки мріяти, а так хоч ногам тренування.

Звільнився. За власним бажанням. Окраса факультету, надія вітчизняної науки, священна рана першокурсниць. Ще й серед семестру, коли заміну знайти проблематично.

Ну і ну.

Доля,  вона така. Бумеранг рідко дає промашку.

Бо це не я, а карма. У мене й у мріях такого не було, тим більш  в планах.

Що ж,  як вони так швидко від нього відкараскались, то й документи напевно не зберігають. І знайти не захочуть, навіть якщо десь в архіві валяються.

Хоч я на всяк випадок пошлю когось перевірити.

Ох і багато роботи буде мамі Вишинській, коли повернеться зі свого  загадкового відрядження.

Що ще можна пригадати, щоб позбутися його швидко і ввічливо, при цьому не дати малій Сирені приводу підозрювати мамусю в брудних маніпуляціях?

Бо я буду брудно маніпулювати. Він повинен піти з мого дому. 

Я занадто довго вчилася його ненавидіти. А зараз він такий милий і безпомічний, наче викинуте на вулицю щеня. І я не я буду, якщо він не тисне на цей образ, хоч би й підсвідомо. Настраждався під тим мостом, назад не хоче.

 А хто б хотів.

Ну зате я відірвуся. Можу собі дозволити трохи порозважатися. Уявляю мамусю поганця, яка побачить його в лахах з секонду. Жалкую, що не засняла на телефон в ще привабливішому вигляді й не вкинула до Тік Току з Інстаграмом.

Але ні.  Міра за міру. І не більше. Мої фотографій, коли я сама одягалася в секонді  й мала один бутерброд з плавленим маргарином на цілий день, вони нікуди не викладали. 

Хоч знали, як я живу. Бо саме тоді зробили пропозицію, від якої я не відмовилася. 

Про те, що я добровільно іду з універу, не наближаюся до їх сімейства на відстань пташиного польоту, й вони мене не чіпають, не згадують про той інцидент з промисловим шпигунством. Не ламають мені долю -  так він сказав.

А я згодилася. Ну ви це вже знаєте.

А я тепер повторюватиму десять разів на день, щоб не забути й не розтанути. Бо дивитися, як вони з малою спілкуються, то просто насолода. 

Бо йти йому поки що було нікуди. І він жив у нас. І лякав мене тим, як вписався в нашу з малою сім’ю.

Так і не навчилася собі брехати. Тому й злякалася до нестями від здогадки. Якби я хотіла завести нам тата, то це був би хтось схожий! 

Ніяких сю-сю, ніяких спільних ігор в ляльки, ніякого потурання. 

Але мала капризуля їла все, що він приготував, робила завдання з гуртка, читала казку, гуляла на дворі без жодних нагадувань. Поганого настрою, такого звичного в осінню пору,  у неї як не було. 

При цьому він і не думав тягти ковдру на себе. У мене не було жодного приводу для ревнощів. 

Марічка була біля мене, звітувала про все мені. А на поганця звертала уваги не більше, ніж на Пірата з Плюшею. Тобто вона до нього гарно ставилася й була рада його компанії, але він був фоном. 

У наших  відносинах з малою нічого не змінилося.

І я видихнула, коли зрозуміла, що панічно цього боялася з першої секунди - що він її своїм магічним голосом і покликом крові у мене намагатиметься забрати.

Ні, не сталося. Ну щасливий він. А то полетів би під міст в ту ж секунду, як я б побачила найменшу небезпеку.

От і добре. Мала награється зі своїм казковим принцом. І він залишиться старою іграшкою, яку викинути шкода, але є нові.

Пояснивши паразитові, що грошей на бренди у нас для нього не заплановано, розпитала про розміри й відбула до найближчого магазину одягу з Європи. Можете не сумніватись. Він забув рідну матір, а от розміри шмоту пам’ятав назубок. 

Метросексуал калібрований.

Залишалося сподіватись, що то розміри не десятилітньої давності. Але на вигляд він не дуже змінився з тих часів, коли  я була першокурсницею. 

Щось та купила в секонді. Бо це було принципово.  Але білизну й шкарпетки довелося купувати окремо. І капці. І кросівки. І пізніше - гумові чоботи.

Бо він попросив дозволити йому попрацювати в саду. Він, бачте, хоче бути корисним.

Моя мати прислала довжелезну інструкцію, і паразит носив роздруківку з собою, коли  по півдня порпався в землі й обрізав щось, чимось замазував зрізи, одним оком поглядаючи, щоб мала не впала з гойдалки або не сиділа на холодному, коли малює осінні кущі й листя.

Ну Сирена є Сирена. Коти теж ходили за ними двома хвостиками, наче собачки. Точніше більше Пірат ходив. А Плюша зранку робила променад, супроводжуючи їх з малою на двір, а  решту дня  сиділа так, щоб їх усіх бачити. Але ж ходила з  ним. А з нами - ніколи. Вона справжня кішка - гуляє сама по собі.

Було великою спокусою надавити зараз на паразита, щоб Пірата нарешті прооперували. То зовсім не шкідлива й цілком безпечна операція.

Але в останній момент я стрималася.

Бо це було б ніби знущання з  міського божевільного. Чому з божевільного?

Тому що він себе поводив, наче блаженний. 

Був щасливий від найменшої уваги - моєї, Манюниної, котячої.  

Не нив, не набридав, приносив помітну користь. 

Я навіть перестала нервувати, що няня ніяк не знайдеться. Бо ніхто з них не підходив або мені, або Манюні.

Мені тепер можна було цілком безпечно залишити малу з  паразитом навіть на весь день.