Я його не приручала, чому маю відповідати?

- Сала тобі з маслом не треба?  - ледве стримуюсь від ще більшої грубості.  - Ми уже домовлялись. Я не лізу до твоєї сім’ї, твоя -  до моєї...

- Ми на ти? Я вас знаю? Ви мене знаєте? Ви хто? - з вишуканою ввічливістю промовив оксамитовий баритон. На контрасті з пошарпаною вонючкою це виглядало феєрично.

- Пробачте. Я втратив пам’ять. Мене чимось вдарили по голові. Нема документів. Так сказали ті люди що мене знайшли. Ми жили під платформою, на станції, потім під мостом, тут недалеко. А потім стало холодно і я згадав про Марію. І прийшов.

Він обеззброююче посміхнувся. 

Ну симулянт. Що він ще придумав?

- Не підходь до мене, бо я зараз зблюю. - дещо панічно сказала я. - І пахнути від цього тут краще не буде.  Пішли, відведу тебе додому, до твого справжнього дому, до мамусі.

- У мене є мати? - він щасливо засміявся. - Мені дуже поталанило, що ви мене знаєте. Ви Марія?

- Перестань кривлятися. Пішли, я зараз зовсім промокну.

- Не треба мокнути. Можна застудитися - авторитетно повідомив цей капітан О. 

Ми поспіхом перейшли на паралельну вулицю. Ще хвилина, і я натискала на дзвоник. Ніякої реакції. Світло не загоряється. Нам не відчиняють. Певно відьма не тут. 

- Відчиняй тоді сам.

- Я тут живу? Красиво. Ця решітка, наче для замку принцеси. Не дуже чоловічий дім, якщо ви мене розумієте. 

- Я дуже добре тебе розумію. Не кривляйся.

Він старанно перевірив усі кишені.

- Я не можу відчинити. У мене немає ключа. 

- Тоді дзвони мамі, мамин син. Скільки можна кривлятися.  Я уже вся мокра і змерзла, мені не можна мерзнути.

- У мене є мати, правда? Я не знаю, як їй дзвонити. Навіть не пам’ятаю про неї нічого. Пам’ятаю тільки, що Марія живе там. - він показує кивком голови на наш дім.

Мене вже трясе від люті. Що за спектакль? Пірат притулився до мене й гріє. Якби не він, я б точно вже околіла.

Розвертаюся й іду додому. Дощ посилюється. У вухах шумить від люті. Що їм усім від мене треба, нащо вони  видумали той театр одного актора?.

Біля воріт помічаю принца-вонючку. Бо вітер повертає в мою сторону. Він що, йшов за мною?

Ні, я цього не витримаю. Я зараз кричатиму і битимусь головою об ворота. Заскакую в них і швидко зачиняю перед носом цього придурка. Розігруйте свої драми деінде. Мені ще не вистачало застудитися. Після терапії й так імунітету ніякого. Ще й цей запах. І ніч не спала.

Так і до дурдому недалеко.

Нарешті заходжу в дім. Боже, яка благодать, як тепло. Скидаю мокрі капці й плащ.  Пірат сплигує з рук і поважно крокує переді мною.

Заходжу в душ і відігріваюся там, очі злипаються. 

Було б дуже приємно думати, що той вонючка мокне під дощем. Але я його знаю. Він себе не образить. Він на стілець не сяде, якщо там спинка некомфортна. Як його вмовила та відьма вдягти лахміття з таким запахом?  Навіщо воно їй було треба, от же ж стара дурна тварюка. 

Доведуть мене. 

Я й цей дім продам. Мені не можна нервувати. Малій не можна рости з мамою-істеричкою. Досить з неї й половини дефектної спадковості від Вишинських.

Він уже явно вдома. Теж, мабуть, відігрівається. А те лахміття спалив у каміні.

До речі про камін. Треба б і наш запалити, підсушити повітря в домі.

Витираю мокре волосся. Відростає потихеньку, що приємно. Прощай назавжди фіолетове страхіття, я за тобою скучатиму.

Виглядаю у вікно. Просто так, щоб впевнитись - вікна світяться, поганець  там і планує нові поганства, щоб йому. Або його.  Ну ви зрозуміли.

Ні. 

Вікна темні, нічого не змінилося. Й зроблені на замовлення стільці зі столиком з декором у вигляді виноградної лози досі  вкриті листям з сусіднього каштану. 

От паразит. Все життя мені це сімейство проти шерсті й на зло.

 Але я їх ненавиджу по-справжньому тільки через цей балкон.

Я дріб’язкове стерво, сама знаю.

І я чисто для заспокоєння совісті й щоб зразу заснути зараз визирну за ворота. Просто щоб знати, що під ними нікого нема.

Виглядаю з балкона.

Фігвам - житло північноамериканських індіанців. Він там. Паразит.  Стоїть під дощем й чекає на Марію. Гад. Тварюка.

Може мене звинуватять в неподанні допомоги?

З мокрою головою біжу через двір, відчиняю хвіртку. 

Принц-вонюючка заходить, наче до себе додому, ввічливо пропускає мене поперед себе.

Вибачається, що він у такому вигляді. І коли видужає,  компенсує усі незручності. Дякує за прихисток.

Що ж,  він завжди був ввічливий. За винятком двох разів. П’ять років тому й недавно, коли мало не відірвав мені руку.

- Скидай все з себе. Кидай в камін. Іди в гостьовий душ. Коли помиєшся, от тобі котячі краплі від бліх. Обробиш себе.

- Я не вмію. 

- Нічого тут вміти. Одну на горову іншу на пах. Там, де волосся найбільше. Халат візьмеш в душі  за дверима. Бери який хочеш, то гостьові.

І швидше виходь. Покажу, де спатимеш.

Відвертаюся і не слухаю, що він там каже.

Камін не хоче займатися. Доливаю рідини для розпалювання. Голова болить все більше. Кілька разів чхаю. Ніс уже закладений. Почалося.

Нічого. Зараз сяду на килимок біля каміна, зігріюся, зберуся з думками. В домі чужий. І ворог. Мокрий і нещасний. З голосом, що зачаровує. Треба стерегтися.

Більше нічого не пам’ятаю.

Прийшла до тями у себе в ліжку. Біля мене Плюша з Піратом, Манюня і Принц.  Вмовляє випити теплого.

Довірливо беру це тепле, й впускаю з ослабілої руки.

Так і знала. 

Це не тепле, це окріп. Добре, що на малу не попало. Він що, вбити нас хоче?

- Дякую, мені не можна таке гаряче.

- Не хвилюйтеся. Я зараз зроблю  ще. Вам  не треба додати теплого під ковдру?

- Якщо це була непристойна пропозиція - ні. І забирайся з мого дому. Он на вулиці вже майже світає.

- Ма, що ти таке кажеш?  У Принца немає одягу, крім гостьового халата й капців. Ти ж спалила його одяг. Він був дуже красивий? Принц каже, що не дуже. А я так хотіла подивитись.