Обережно, хвіртка зачиняється!

- Ти заміжня? - різко питає принц. Ого,та він справді розлютився.

- Не пам’ятаю, відколи ми з вами на ти. - чемно відповідаю, стримуючись від того, щоб не вихлюпнути оте, що у мене в чашці, в цю пихату породисту пику і побачити, як напіврозталий цукор заляпає ідеально випрасувану сорочку. - Мені нема чого приховувати. Я не заміжня. І не збираюся, до речі. 

- А що тоді каже ця дитина?  Вона знає,  що брехати не можна? - голос пані Вишинської ввічливий і солодкий, з ледь відчутними нотками отрути.

Та вона як раз знає.  Вона ж не ви. І ви не зробите її такою, як ви. І кулаки можете стискати скільки завгодно.

- А,  то просто мої батьки розійшлися,  й у кожного тепер нова сім’я. Повна. - даю контрольний в голову. - А тепер може в моєї  дочки буде ще одна бабуся.

Роблю паузу, щоб вона розслабилася й уявила себе бабусею малої. 

- Батько начебто знову зібрався розлучатися. Робить він це тільки тоді, коли в пошуку. Та й мати не гвіздками прибита до нового  чоловіка. Так що моя дитина матиме по два повних комплекти дідусів і бабусь,  нічого неможливого немає і в цьому. 

- Розлучається? - і мед, і отрута зникли з її голосу, залишилася одна криця. 

Ого. Бойова кобила почула звук воєнної сурми.

Ага, так і знала, що ти тільки про це й почула. Психічка. Нічого, принц все добре  розчув. Перекаже тобі.

Я могла б провернути кинджала в рані, розказавши, який тато популярний. І жодної пластики. Не те, що в тебе, відьмо. Не ошкірюйся, бо шкіра на потилиці трісне. Й втратиш лице по-справжньому. А не так, як коли бігала до батька й вимагала на тобі женитися, а мене тоді випустять з тюрми.

Мала тим часом  кваліфіковано роз’ясняла принцові, що ми відповідальні за тих, кого приручили. От у нас є Плюша, так з нею ого скільки мороки, в тому числі через Пірата. 

А за тата теж треба відповідати. Тож ми ще не маємо змоги завести собі тата,  ще  й третю  бабусю. 

Але нехай принц не ображається. І засмучуватись не треба. Вона попитає в басейні й у художньому гуртку, може татко комусь треба. Вона гарно розкаже. Такий балкон і замок не в кожного є. Вона практично впевнена, що гарно прилаштує принца. Там про нього дбатимуть. 

- У нас з мамою багатий досвід. - поважно каже моя доня. - Всі Плюшині кошенята гарно прилаштовні. Про них дбають і нам присилають фотозвіти.

Принц кашляє, бідося. Видно не в те горло попало. Відьма дуже обережно ставить свою чашку на столик і стискає наколоті в салоні губи в нитку. Пірат крутиться під ногами. Цікаво, що б він відчув, якби взнав, що його діти гарно влаштовані в житті? І що у нього взагалі є діти.

Марічка тим часом  запевняє принца, що особисто контролюватиме, щоб з ним добре поводилися.

Щастя, чисте й нічим не скаламучене, заповнює мене по вінця, коли я бачу, як ідуть червоними плямами  обличчя людей, яких я ненавиджу, хоч наче й за все поквиталася.

І на цій прекрасній ноті ми з ними прощаємося. Мала на прощання цікавиться, чи не треба попитати за тьотю Відьму. Може не у всіх є бабусі-відьми з котами. То гарний бонус. Можуть  взяти в сім’ю.

Ми йдемо до воріт знайомою стежкою з жовтої цегли. Привіт татку, це ж я її хотіла. А ходять нею Вишинські. Не засмучуйся. Життя довге. У мене тепер довге життя, у них стежка з жовтої цегли. Не найгірший обмін, татку, скажи?

Пірат нас супроводжує, але я мстиво закриваю перед його носом хвіртку.

Ковані виноградини поіржавіли біля хвостиків. 

Він що, зовсім не дивиться за моїм замком? 

Ненавиджу.

Я

Так і знав. Знову не виправдав довіри. 

Який у матері голос докірливий.

Поганий син. Не може привабити навіть страшка з дитиною, хвору, нікому не потрібну  і в фіолетовій перуці.

Викапаний батько. Той теж сидів і чекав, поки його за руку приведуть до шлюбу.

Якби він не загинув тоді в аварії зараз радів би, який син у нього вдався.

Вона змарнувала на мене кращі молоді роки. Вклала в мене все.

А я не можу зробити найпростішого.

Чому сидів як істукан, поки вона відволікала малу картинками? 

Що тепер робити, знову все на ній, а я  піду першокурсниць портити?

Нащо взагалі діти, коли вони матері не опора…

У вухах шумить. Повна апатія. Невже мене колись це хвилювало? Оці заламування рук і пози, як в провінційній опереті?

Та я більше засмутився, коли побачив у вікно, як хвойда зачиняє перед котом хвіртку. Та що там засмутився. Серце проштрикнуло. Наче я той кіт, і життя мені тільки що відмовило в чомусь дуже важливому.

Мати щось говорить. Бачу, як рухаються її красиво підфарбовані губи, чую різкий голос. 

А перед очима хвіртка, що закривається і відрізає мене від усього.

Знову викрик на високих нотах. Скільки ще треба слухати, поки вона стомиться? 

І я не витерплюю болю в серці й шуму в голові.

-Мамо, скажи, правда ж було б краще, якби я разом з батьком тоді загинув? Не заважав би тобі влаштовувати життя, не плутався під ногами?

От зараз вона засміється і заспокоїться. Або заплаче і потім теж заспокоїться.

Вона замовкає. Дивиться на мене секунду, набирає в груди повітря.

- Ти й правда не можеш бути ні в чому корисним. На жаль. Знаєш …

Вона ще щось говорить, я уже не слухаю. Кидаю в кишеню портмоне.

-Я поїхав. Не пропадати ж вечору. Захлопнеш всі двері, як ітимеш звідси. З’їжджу кудись. Треба провітритись. Тобі теж, мабуть. У відпустку б тобі, мамо. 

- У відпустку, кажеш? - вона явно зацікавилася ідеєю.

У вухах досі шумить, і все гучніше, в очах темніє. Іду стежкою з жовтої цегли до гаража. Зараз проїдусь, провітрюсь. Минеться.

Крізь шум у вухах чую дитячий голос, що пропонує прилаштувати мене в добрі руки.

Марія. Її звати Марія.

Я хочу в добрі руки. Дуже хочу. Можу хоч собі признатися.

Санто, ти все ще живеш у Лапландії?