Хоч якась користь з поганця є

ІННА

Сама собі не вірю.

Принц Барсик у нас досі. І скоро Різдво, а потім Новий рік не за горами, а він все ще нічого не пам’ятає.

Або прикидається. Бо надто вже уважно дивиться, коли думає. що я не бачу.

Винувато якось дивиться. А я ж його тільки й роблю. що хвалю.

Уже й стос документів на нього поновлено. Уже і його матусі надіслано офіційне повідомлення про це. 

А вона ніби не чула й не бачила. Ніби нема у неї ніякого сина. 

Має право. Синок повнолітній. І не інвалід. Хоче, хай лікується. Ну і що, що безробітний. У нас за конституцією лікування безплатне. А не хоче - як хоче.

Він не хоче. Тобто лікувати нічого. Лікар повторив, що воно само пройде, як  тільки той затиск у голові розтиснеться. 

Як він дозволить собі згадати.

Ми спочатку думали, що то від травми - у нього навіть шрам на голові залишився, хтось його гарно приклав чимось важким і гострим. Тоді, мабуть, і картки забрали, й документи. І фірми його більше немає. Ліквідована.

Якийсь вправний шахрай поживився. Безхатьки нині пішли дуже технічно обдаровані,  чи що?

А машину  у нього тоді не забрали. Бо в гаражі  так і стоїть. Значить він пішки кудись ішов тоді. А це дивно. Він рідко пішки ходить, якщо це не тренування.

Одяг на ньому, хоч і брудний,  був  якісний, не спортивний і не офіційно-робочий. Тобто це була його одіж, в якій він вийшов з дому.  Скоріш  воно годилося для клубу чи чогось такого - розважально-відпочивального. Він таке любить, навіть на лекції одягається так, що ніколи не сплутаєш ні з банкіром, ні з офіціантом.

Дорогий кежуал. Кашемір і вовна, ні нитки ненатуральної, а так глянеш - все звичайне, одягу не видно, видно красеня з магнетичним голосом і поглядом графітових очей.

Всі жінки світу сього душу продали б за вміння так одягатися. Але цього не навишся. Стильабо є, або ні.

Так от. Він не був у спортивному або кросівках. Тобто на набережній не бігав. Гуляв пішки, хоч це зовсім не в його звичках. І був один, що ще дивніше. Бо якби з ним була чергова жінка, то він би не пропав.А потрапив одразу у лікарню.

І ще дивніше, що грабіжники взяли його  ключі, мали адресу, а в замку все начебто ціле. Ну принаймні нічого не перекинуте і шар пилу ніде не стертий був, коли ми зайшли подивитися й перевірити - може він пригадає щось.

Ага, я й ключі відновила.

Ну як відновила - у мене не зовсім випадково завалялися власні. Забула віддати новому хазяїну, коли дізналася, хто це. А тепер віддала. 

Але всім сказала, що то дублікати.

Мала його за руку водила по замку своєї мрії, нагадувала, показувала.  Нічого, реакції нуль. Мала засмутилася. вона й від мене багато чула про дива й секрети цього дому.

А для нього це нове незнайоме місце. Хоч тут є дуже особисті речі, не випадкові. Манюня дуже хотіла знати, що то за чарівні кульки на столі у нього. Нащо вони?

Він не пам'ятає, хоч знає, що це онікс, яшма, малахіт і ще щось.

І жити він там не може, отакий ніжний. Каже - спати неможливо. Фобія у нього. 

Свинота. У власному домі тепер ні пробігтися у душ неодягненою, ні дозволити собі багато з того, що можна робити, коли у нас немає сторонніх.

Він і так на мене дуже дивно дивиться. А я ж іще ні на сходах не танцюю, ні у ванні не співаю, ні голяка вночі на кухню не пробираюся, коли дуже їсти хочеться, бо вдень забула.

До речі у нього всі рахунки почищені. Там  було досить багато. Фірма була прибуткова. За ці п'ять років він став дуже самостійний. А я все ще бачу його маминим сином.

Бо раніше йому маман не довіряла більше, ніж кишенькові гроші. Ну для нього кишенькові. Насправді то не мало було. Просто я тоді теж справжню ціну заробленим грошам не дуже знала. і думаю. що тоді  можна було нормально жити на ті гроші й викладацьку платню, якщо ти не мажор, а нормальна людина.

Але він, бачте,  схотів сам заробляти. І все у нього вийшло. Його фірма виходить була не для краси. А я думала, що він у маман на ручках досі сидить.

Я знала іншого Вишинського колись. Він дуже змінився. А тепер знаю ще одного - Барсика, що все забув.

Але він тепер справді злидень. І я оплачую комуналку за свій колишній замок. Це дороге задоволення - платити тільки за те, щоб не приходили чужі люди відрізати газ і електрику. Але я не винесу, якщо дім мого дитинства перепродадуть або він поросте пліснявою. Будівлю треба опалювати, хоч принц Барсик там і не живе. Бо вогкість руйнує стіни.

Зате він тепер хазяйнує і в моєму, і у своєму садочках. Як калібрований японець піклується про бонсаї.  Виконує вказівки моєї мами, посилає їй звіти. Вони ведуть жваве листування на тему ландшафтного садівництва та  її любих карликових дерев.

На Барсика Вишинський давно не ображається.

І няня не потрібна. Він справляється краще за будь-яку, що в нас була. Нікуди не запізнюється, переймається всіма тонкощами. Так вболівав за Манюню на її перших змаганнях в басейні, що тренер його мало не виставив  з приміщення. І хоч мала прийшла передостанньою, вітав її та зробив святкову вечерю.

Мені дуже серйозно пояснив, що наша з нею конституція для подвигів у плаванні не підходить, зате плавати нам корисно. А як мала підросте, віддамо її на кікбоксинг. Характер у неї для цього уже є, а з її статурою там їй буде море по коліно.

“Ми віддамо”  - так і сказав. А я вдала, що не чую. Не знаю, то була провокація, чи він вирішив жити у нас вічно. 

Точно як його кіт. Звик до місця. А ми звикли до нього. Моментально, от біда.  Манюня йому довіряє повністю, слухає і навіть не вимагає пояснень, як у мене, коли з чимось не згодна.

Дві Сирени. Зачарували одне одного.  І мене це вже майже не бісить. Теж звикла, як до невідворотного зла.

Просто раз насварила його і сказала, що малій треба все пояснювати, а не давити дорослим авторитетом. І треба давати їй можливість не згоджуватись.