Прикривати спину - чудова можливість встромити туди ніж

ІННА

Якщо починаюзгадувати, то біль наче розчиняється в щасті. А потім повертається, бо спогади переплетені й сплутані. І не можна висмикнути один, щоб насолоджуватись теплом і щастям окремо і не торкатися іншого, від якого пече вогнем і болить.

Я мила голову два раз на день, відтоді як почула від нього про запах від волосся. Я ж не якась нечупара. Хоча висушити мої довгі коси було не дуже просто й швидко.

А він сміявся, цілував мене і казав що той аромат не відмиєш. Це природний афродизіак. Це моя суть. І мене треба вбити, щоб цей запах виділити. І озолотитися.

І мало не вбив, до речі  - зовсім скоро.

Мені простіше  було б зрозуміти відьму. Вона хотіла просто натиснути на тата. А от синок її нащо так зробив? Він добив того, хто не чинив спротиву. 

Чим я йому заважала? Я ніколи не нав’язувалась. Він сам робив перший крок. Нам було добре вдвох. Може й краще, ніж з будь-ким. Але це й усе.  Я теж для нього  була одна з багатьох. У нас не було чого ділити. 

Нам і тепер немає чого ділити. Ділять спільне. А Марійка моя. 

Нехай навіть не мріють, що заберуть малу просто через те, що один з мільярдів сперматозоїдів заблукав де не треба.

Батьківство - це те, що все життя робили мої батьки. І те, що роблю я. А не аналіз з підтвердженням на 99,9 відсотків.

Хай Пірат піде до тих кошенят, що  ми з малою прилаштовували. І попросить у них їсти чи уваги. 

Кошенята скажуть: “Дядько, ти хто? Ми тебе не знаємо. Ми знаємо маму Плюшу й кількох людей. Ти точно не вони, йди собі своєю дорогою!”

Треба з малою при поганцеві про це поговорити. І треба дати йому нарешті кличку. Нік. Закодувати. Найменувати.

Отак і зробимо. Заодно і пойменуємо, й поставимо своє клеймо, й розставимо крапки над Ї.

Фухх. Попустило нарешті. Крижана рука, що скрутила мої нутрощі й намагалася витягти їх через горло, розтислася й розтала. В тіло повернулося тепло.

Я занадто мала тваринка, щоб не боятися. Але я кмітлива тваринка.

І коли у мене є план, то боюся значно менше. А він у мене давно є. Відповідь на всі виклики долі. Якщо зі мною буде все погано, малою опікуватимуться мої батьки. Це ми ще перд операцією написали й звірили. І якщо що, вони одразу забирають її до себе. 

Там її ні одна відьма не дістане.

І завтра ж попрошу татового юриста, щоб  розпочав процедуру перевірки чи підтвердження особи поганця.

Не думаю, що то буде дуже складно. Його особисті прикмети, як от родимку на правій сідниці, пам’ятає багато як уже дорослих, так й ще зовсім юних жінок. І ще він при мені здавав сперму. Там теж є його дані.

Тож трохи грошей і терпіння до невдоволення вічно зайнятого справами усяких крутеликів Лева Анатолійовича, і про цю турботу можна забути. Грошей це коштуватиме правда не трохи,  а ого скільки. Зате матиму захист від їх зазіхань і святий спокій.

І нарешті заживемо ми з Манюнею, як жили всі ці п’ять рочків - своєю сім’єю і підтримуючи одна одну.

Питаєте, як новонароджена дитинка може підтримати розгублену матір, у якої ні грошей, ні настрою щось робити?

Отак і може. Дивиться на тебе, і ти розумієш, для чого жити й нащо робити роботу, яка здається нескінченною й марною.

А потім ти допомагаєш малечі, коли вона у відчаї. Думаєте, у дітей відчаю не буває?

Ви просто забули своє дитинство. 

Знаєте, коли Манюня впевнилася, що захищена від будь-якого зла сього світу? А тоді, коли її мама пообіцяла покусати тата того хлопчика, що внадився кусати  Манюню. Він всіх малят на дитячому майданчику кусав. Але її осоливо зло і чрсто.

Нічого не боявся той хлопчик, ніяких нотацій не слухав від виховательок і батьків.

А тут перелякався, аж впісявся.

Ага, я така.

Як сім баб пошептало. Ні разу більше не вкусив. Хоч його татко і був чимось невдоволений. Та що нам до того.

Отак ми жили. Спина до спини. Як вікінги, що на своїх дракарах висаджувалися на непривітний берег Америки,  що тоді ще Америкою й не була. Ми собі вибороли місце під сонцем. І нам нікого не треба.

А особливо нам не треба тої відьми з її синочком.

Відьма багата, пихата й безжальна. Їй все одно на малу неслухняну дівчинку з чарівним голосом Сирени, талантом до танців і малювання. Вона її використає, як відмичку до дідуся, зжере й викине, як мене викинула.

А синуля - не захисник для малої. Його самого тепер треба нянькати й захищати. 

Він навіть не пробував звертатися нікуди, коли пам’ять втратив. Просто сидів і чогось чекав, а потім згадав нашу адресу й прийшов.

Точно як кіт його. 

Нащо докладати зусиль, є ж люди, у них є смачна їжа й теплий дім. А котик няшний, у котика муркотіння таке заспокійливе, таке колискове, котика підберуть і він буде дозволяти тим, хто підібрав, жити з ним в одному домі.

Правда про поліцію він міг просто не пам'ятати. Або пам'ятати, як його скрутили й відвезли на допит. Ну і що. Все одно. Хочу думати, що він паразит. І хто мені заборонить?

Так, все. Досить. Робимо з відьминого котика свого вовкодава. А далі за планом - собака не дає кривдити малу.

От в нас зараз буде гарна вечеря з розмовами під шурхіт зимового дощу. Щоб паразит краще зацінив домашній затишок і знав, кому зобов’язаний.

Я розтираю змерзлі руки. Вони уже не тремтять.

- Манюня, поклич, будь ласка, всіх сюди. У нас буде вечірній чай біля каміна.

- Зараз, ма. Диви - Пірата кликати не треба, він завжди знає, коли буде щось смачне.

- Думаєш Плюша не знає?

- Та мабуть, знає. Просто для неї смачне - то мало що.

- Скажи їй, що буде лосось у вершках.

- Фу, не люблю рибу.

- А я тобі й не пропоную. То буде тільки для Плюши.  Пірат їсть все, ми з тобою любимо сметанник…

- Ма, принц любить рибу.

- Серйозно? 

- Ага. Ми з ним зранку їли. Я за компанію. Він сказав, що риба корисна й смачна. І зробив у пароварці. Було красиво. Тільки смачно все одно не було. То я тобі кажу, щоб ти пам’ятала. І брала рибу для принца.