Я теж радий, Манюнь, я теж...

ІННА

Розмова з моїм батьком нічого не дала. Він і правда бачив Вишинську кілька разів, але дуже технічно від неї втік до того, як побачила його вона. Він не наблизиться до неї без крайньої, просто смертельної, необхідності. А повідомляти матері, що її син пропав і знайшовся - то взагалі дикість. Матері таке самі повинні знати.

- І ні,  я їй нічого не передам при зустрічі, ти ж розумієш, доню. Не буде такої зустрічі, пробач.

- Ще і як розумію. Одна надія, що вона не сидітиме там вічно. І колись поцікавиться, де ж її кровиночка поділася. Чому не звітує мамусі про те, що поїв і в шапці.

Батько якось невизначено гмикнув і щось сказав проте, що чужа сім'я, чужий монастир.

Ну й правда. Чого мені туди лізти. Може у них так заведено.

Тільки є одне але.

Мені паразит чомусь справно про все звітував. Тому думаю, що це давня звичка, яку ніяка амнезія не переб’є.

Було видно, що йому дуже прикро, що він нас обтяжує. Видно мала йому щось розказала у своєму стилі - коли не розбереш, де закінчується правда, і де уже починається казка.

Але він тепер знав, що я лікуюсь від чогось дуже серйозного, це так дорого, що довелося продати дім і що все життя треба буде  проходити обстеження й терапію. Це явно його вразило.  Мабуть, ніколи нічим не хворів.

Зі мною тепер носилися,  як з фарфоровою вазою епохи Мінь. Або Цинь. Хто їх розбере, ті вази.

Але зі мною справді носилися. Не дозволяли нічого робити  по  дому, нагадували, що  треба відпочивати  й  більше  бувати на  свіжому повітрі. Тільки що капці в зубах не приносили.

Це змусило робити все, щоб він  якнайскоріше відчалив звідси.  Не вистачало ще мені стати залежною від його турботи.

Я купила поганцеві найдешевший бабусефон з новою сімкою. Поклала туди трохи грошей, забила номери секретарки його маман і власний самої Вишинської.

І веліла кожного ранку висилати смс з повідомленням для матері, що він живий, в цілому здоровий і його можна знайти, подзвонивши на оцей номер.

Ще тиждень-півтора було тихо. І я приречено думала, що й Різдво він зустріне тут.

Але Вишинська нарешті подзвонила. Про що вони говорили, не знаю. Я була на роботі, а потім  їздила у пошуках різдвяних сувенірів для наших працівників. Бо секретарка була уже не в тому стані, щоб перейматися подібним. У неї декрет не сьогодні-завтра.

А коли приїхала додому, навантажена пакунками, як ялинка прикрасами - сюрприз-сюрприз, там уже була зла Відьма.

Уявляєте - паразит її впустив до мене в дім.

Я мало вогнем не дихала. Але  видала їй сина, кота й інформацію, якою володіла. І вказала  обом на двері.

Вони вийшли. Паразит перед тим ввічливо попрощався з малою, дуже ввічливо - зі мною. Пірат від них втік, як виявилося невдовзі. Або відьма його спецом загубила. 

Не знаю. 

Ввечері Пірат уже вмощувався спати під будиночком Плюши, яка підозріло благосконно на нього дивилася зі свого гарнюнього ліжечка.

Чи треба казати що ніяких номерів телефонів, адрес і явок я в тому бабусефоні, що видала паразитові, не залишала, та й сам телефон  забрала перед тим, як він пішов?

Але уже назавтра він мені подзвонив і дуже ввічливо поцікавився, чи не у нас їх кіт, як ся має Манюня,  чи не треба мені бува, садівник, що працюватиме за харчі.

В кінці сказав, що мати його вигнала з дому, бо він  перед нею дуже завинив. І дала цей телефон як материнське благословення.

Звісно я відмовила і попросила не грати зі мною у фамільні ігри Вишинських, передала привіт матері, позлилася й викинула з  голови це дурне повідомлення, як колись викинула той його брудний одяг у камін.

І чим мені це допомогло?

А нічим.

Він майже всю ніч простояв, а потім просидів під парканом, а ще потім мала його побачила і впустила у двір.

Я 

Тепер я дещо знаю, але не пам’ятаю цього все одно.

Ця жінка, що зве мене сином, а себе матір’ю, сказала, що не пустить мене до себе у дім, поки я не приведу до неї онуку.

І дуже розсердилася, коли я спитав, хто моя онука.

Я не хочу до неї, я хочу до себе. Інна сказала мені, що у мене є свій дім.

Ні, не так.

Я хочу до них повернутися. До Інни й Марійки. Бо не пам’ятаю свого дому. Я пам’ятаю життя під мостом. Туди я не хочу. 

Як я потрапив під міст - не знаю. Інна казала, що пам'ять повернеться, не треба напружуватись і згадувати.

Вони з малою мене давно знають, і про мене стільки такого, чого я сам не знаю.  А я про них майже нічого. Тільки основне.

Мала мені дещо сказала, а про інше я сам здогадався.

Інна уже видужує.  А хворіла довго. І щоб оплатити лікування продала дім. А я в ньому тепер живу.

Це знак довіри? Ми дружили? 

Чомусь пам’ятаю запах її волосся. І Марійчине ім'я пам’ятав. І дорогу до них.

Мабуть, ми часто ходили в гості. Марійка казала, що на моєму балконі гарно пити чай.

Нічого про це не пам'ятаю. Жодної згадки. 

А от запах волосся Інни одразу згадав як тільки нахилися над нею. З ним злилося відчуття щастя і того, що все нарешті буде  так,  як треба. ледве змусив себе не зариватися носом у волосся. Чомусь замість короткого йоржика побачив довгу шовкову хвилю.  не знав, чи це  згадка, чи сон.

Тоді вітер закинув волосся їй на обличчя, а вона відкидала  його назад. Вітер знову куйовдив ту пшеничну гриву, її  очі  синіли й сяяли через  мереживо того сплутаного вітром шовку.

Я тоді теж намагався прибрати ті пасма від її лиця. Невже це тільки сон?

Хотів їй сказати, що пам’ятаю, як вона пахне. Але не наважився. Вона може розсердитися.  Вона часто на мене сердиться. А я не знаю, за що. 

Ума нема, щитай каліка. Так сказала та жінка, моя мати.

От,  мабуть, Інна на те і сердиться. Вони з Марійкою дуже розумні.  А я як дурник. Ще й годуй мене. І одягай. Добре, хоч від мене не треба прилаштовувати кошенят, як від Пірата.