Я. Тебе. Знаю. Давно. Просто запам’ятай, як не віриш.

ІННА

Рішуче намагаюся встати, але мало що виходить.

Принц витягає руку вперед, наче попереджає,  що так не можна робити.

- Що ви, лежіть. Ще дуже рано. Установи не працюють. Ви не зможете сьогодні піти на роботу. Дасте мені телефон вашого начальника, я сам йому поясню, я вмію переконувати.

Ще б ти не вмів, Сирено. Та все одно я краще б Манюні дала телефон. Ти з її даром переконання й близько не стояв. Гарна зміна росте.

Боже, про що я взагалі думаю?

- Можеш починати переконувати прямо зараз. Мій начальник - це я. І у мене повно роботи після відпустки.

- О, то певно наслідки неповної акліматизації. Ви, мабуть, відпочивали в другому часовому поясі. Не можна без адаптації. Не подумав би ніколи, що після відпустки. Бо ви така бліда, наче сніжинка. Пробачте, що я верзу...

- Пробачаю. А робота не пробачить. Треба виходити з реалій. Давай свій чай, тільки з медом. Манюня покаже, де у нас мед і скільки покласти. Ти ж його пропонував?

- Звідки ви...

- Я. Тебе. Знаю. Давно. Просто запам’ятай, як не віриш. І багато твоїх звичок знаю.  У тебе на всі неприємності одна відповідь - гарячущий чорний чай з пакетика і сім ложок цукру. Насипати, але не розмішувати. Пакетного чаю у нас немає.  І сім ложок цукру для мене забагато. Іди за малою, вона покаже, де  що стоїть, куди й скільки сипати. Зрозумів?.

Він полегшено посміхається.

- Я такий радий, що ми так близько знайомі. Це так дивно - ви про мене все знаєте. Й пам’ятаєте такі особливі моменти, які тільки рідні або близькі друзі знають. А я нічого не пам’ятаю про таку великодушну красуню й милу дитину. Щастя ще, хоч ім’я дитини в пам’яті затрималося. Ато було б зовсім соромно.

- Буде ще соромно. Потім. Зараз я вип’ю чай, ти принесеш мені ще ковдру он з тої шафи. Манюня доспить зі мною.

Він тямуще киває. Здається, я рано його зарахувала  до розумово відсталих.  Але до лікаря йому завітати  доведеться. Чимось вдарили по голові.  Жах, що твориться. І це в пристойному районі.

- Ти підеш в гостьову, сам вибереш, в яку. Там все розкладене. Мене не турбувати. - наказую якнайтвердіше. - Спіть усі до обіду. Я начальство. Я не запізнююсь. Щось зроблю з дому, поки зігріватимусь. Потім завезу тебе до поліції й поїдемо з малою на роботу. Мені уже набагато краще. Дякую, принце.

- Мені дуже незручно, але так приємно. Я принц?

Мала ствердно киває головою. я - заперечливо. Він дивиться на нас уважно, потім посміхається. Ну може хоч почуття гумору не відбили. 

- Ви перемерзли через мене. - каже цей  капітан Очевидність. 

- Нічого. Як перемерзла, так і зігрілася. Пробач, я не можу довго підтримувати ввічливу інтелігентну бесіду. Це ти у нас майже професор і викладач. Я проста бізнес-тітка без місцевої освіти.

Він недовірливо всміхається. 

- Ви наговорюєте на себе. - ніяк не вгамується поганець. -  Я розсердив вас, бо розбудив і змусив перейнятися моїми проблемами. Впевнений, не всі з моїх друзів і знайомих пустили б мене на поріг.

А я не впевнена, що в такого слизького типа є друзі. Але це його проблеми.

- Всім добраніч. -  говорю уже з очима, втупленими в ноут. -  Мені треба нарешті розібратися з документами.

- Ну Мааа! - тягне мала, що ще не награлася з нічним гостем і не надивилася на свого принца.

Принц махає їй рукою на прощання і йде, куди сказано.

- Все! Спати всім. - кажу в монітор. - У мене сьогодні й так  важкий день.

І він був збіса важкий.

Бо, по-перше, поганцеві дійсно нічого було вдягти, крім махрового синього халата і картатих капців, що у нас були для гостей. Тобто все середнього розміру. 

А принц досить високий і має неаристократичний 44-й номер взуття. І тому на вулиці його п’яти одразу забруднилися. 

Але він безвідмовно сів у машину, Манюня вмостилася поруч на задньому сидінні, він дбайливо пристебнув її ремінь в кріслі безпеки. 

Ого, він і таке вміє.

Це досить дивно до речі. У цієї людини, що буцімто втратила пам'ять, працює певний автоматизм поведінки. Тобто він в душі ввічливий, інтелігентний і турботливий, принаймні, якщо це його ні до чого не зобов’язує.

І я колись це знала. Тільки забула. Виявляється я теж вмію забувати хороше. Але ж це хороше перекреслили вимогою забрати документи й зникнути з радарів.

-Ти не складеш цей іспит ні мені, ні комісії. Краще піди звідси сама, крадюко. - от що він тоді сказав.  

І я пішла. Бо дурна була і стомлена слідством. Комісії я б здала. Може не на відмінно, але здала б. Та що ж тепер.

А тепер чай в ліжко і ввічливі вибачення за доставлені незручності.

Це незручності виявляється - впустити в дім, де нікого, крім мене з манюнею немає, смердючого бродягу. 

Не така вже я нечутлива до голосу Сирени.  І це мене засмучує.

А ще більше мене засмучує, що в поліцію ніхто не звертався у пошуках пропалого  принца. І навіть конкретно пані Вишинська не зверталася.

 Упс.

Довелося тягтися з ним на роботу.

Потім ще доведеться залишати їх з Манюнею в машині й дзвонити до пані Вишинської на роботу. Типу записатися на прийом. 

Мене записали, в чергу поставили. Бо пані Вишинська зараз за межами країни. І черга довга. Вона у відпустці. І буде уже за тиждень. Я скасувала запис.

Так. Тааак. Гррр.

Ну припустимо вона не зверталася до поліції, бо не в курсі, що її єдиний син і спадкоємець пропав. Не знає, бо вона десь у відрядженні. У відпустці. У дідька на рогах, мені однаково. 

Але невже вона ні разу не намагалася до нього подзвонити? Що у них за відносини з сином? Я б збожеволіла, якби не чула малу кожного дня. Може з хлопчиками у матерів все інакше?

Стан одягу й запах від нього свідчили про те, що принц там не вчора поселився - під тим мостом. Він жив на вулиці давно. Підбрита колись потилиця його зачіски добряче заросла. І кірка засохлої крові на скроні уже трохи відлипла від рани, трималася на відрослому волоссі.