Принц з ароматом вокзалу

Я

Я хотів провітриться й розвіятися. 

Здається, уже вистачить. Холодно і голова болить, наче у якоїсь істерички. 

Істеричка. Як її звати? А, пофіг.  Темно тут, паркани височенні. Куди далі йти? Перехожі  відвертаються. Злі якісь усі.

О! Нарешті.  Це точно тут. Дорога круто вгору і бруківка з булижнику.

Насилу доплентався, зате тепер знаю, куди повертати. Це ж треба так набратися.

Нічого. Це точно тут. 

Отут живе Марія. Вона обіцяла знайти для мене  добрі руки.

Ворота ці пам'ятаю добре. Тепер на них повісили вінок із сосни, з шишками й  дзвониками, красиво  і ніхто не вкрав. Район крутий, раз не крадуть.

Різдво скоро. Свята, подарунки. Здійснення мрій.

Вінок на дотик зовсім не колючий. Аж дивно.

От і кнопка під ним. От вказівний палець. Натисну, і вона почує.

Щось же та пам’ятаю. Давити треба сильно. Вона там спить, чи що...

Скільки можна? Не чує. Обіцяла прилаштувати, а сама не чує. Мокро й холодно. Під мостом  хоч дощу не було.

Треба покликати.  А то до ранку  можна прочекати. Мені дуже швидко треба в добрі руки. Поки не перетворився на шматок льоду.

Прикладаю руки рупором до рота і кричу щосили.

Аж луна іде нічним провулком.

- Ма-рі-я, Ма-рі-я, Ма-рі-я… - ну колись же почує.

І треба натискати на кнопку, коли кричати набридає.

ІННА, днем раніше.

Манюня й коти давно вже спали, а я все крутилася. 

Часова різниця і спогади, як мене колись Вишинські кинули, неначе того кота.  Не заснеш, хоч і хочеться спати.

Але ж саме так і кинули вони мене тоді, як зараз Пірата. Зненацька, спочатку привчивши до себе, а потім викинувши на мороз. А потім, як у кіно, яке не можна вимкнути, перед очима пропливло все, що було до того, як тато приїхав і мене врятував. 

Та ну його. Коли воно мене вже відпустить? Тоді треба було боротися за себе, тоді в голові було тільки про те, як довести, що я не крадійка.

А тепер буває так, що раптом спомин про допит чи камеру накриває з головою, як величезна хвиля при повному штилі. І поки хвиля сама не спаде. нічого не можна вдіяти, тільки дивитися, як перед очима спливає лице слідчого, протоколи, койки в камері.

До ранку я спала в пів ока, а ранком подзвонила нова няня й сказала, що зламала ногу й тепер у лікарні. Й контракт анулюється.

Та що ж це коїться!  Де я іншу зараз візьму?

Жаль дівчину, а себе ще більше шкода. 

На перший раз взяла малу з собою на роботу, котиків зачинила - Плюшу в її хатці, Пірата у своїй душовій. Там же й лоток. 

Пробач, Пірате, я тебе знаю тільки з поганого боку. Посидиш тут, поки  повернуся. А потім до клініки.

Манюня стійко перенесла перший день на роботі. Малювала,  дивилася, як люди працюють, в перерві роззнайомилася майже з усіма в офісі. Навіть трохи поспала в моєму кріслі. Вона взагалі стійкий олов’яний зольдатик.

Тільки це не діло. В перерві, поки мала вражала співробітників товариськістю й принцесністю,  порозсилала об’яви. Але ж це жахливий жах. Поки відгукнуться, поки я з усіма поспілкуюся, перевірю рекомендації...

Не можна й роботу кинути. І так мене довго не було. Партнер один з усім не впорається.

Манюня все розуміє. Ми з нею всі труднощі разом долаємо. Але вона переоцінює свої  сили. Під кінець дня уже сильно нудиться. хоч і не скаржиться.

Нічого, якось буде - вмовляю себе. Хоч треба  не якось, а щоб добре.

По дорозі додому купили красивий різдвяний вінок із сосни, з шишками, ягідками, стрічками й різдвяними дзвониками. Одразу запахло святом. Треба самим собі робити свято, тоді жити легше.

Мала сама причепила вінок на ворота, щось примовляючи пошепки. Мені веліла не підслуховувати.

Тримаючись за руки зайшли в дім, мала одразу побігла випускати Пірата. Він вискочив, наче пантера з клітки, й побіг до Плюши.

Я боялась, що буде гірше. А так обійшлося тільки скинутими на підлогу рушниками. Хоч прати все одно доведеться.

В оди з тих рушників і сповила поганця, коли  повезла на огляд.

В клініці у нього нічого особливого не знайшли. Вухо пізно шити - треба було одразу після травми. На  мене  подивилися, як на садистку. Ну я б і сама таку хазяйку незлюбила.

Та це не так страшно, я стійка до несхвальних поглядів.

Всього-на-всього голодний і вухо криво зростається.  То не смертельно. Головне - здоров’я, Пірате. Ех, якби ти був мій, ми б тебе швидко побавили від яєць і потреби вештатись голодним по чужих дворах.

А так не можна, бо ти належиш Вишинським.  

Ну, відгодую тебе. А вухо уже таке й буде.  Буває й гірше. Повернуться твої хазяї, підеш додому. 

І не смій навіть мріяти знову наробити Плюші купу кошенят. Нам зараз не до того.

Все це я говорила Піратові й Плюші поки мала вечеряла, а коти вмивалися після їди. Пірат і цього разу не починав їсти,  поки Плюша не відійшла від своєї красивої мисочки. А потім поїв зі свого блюдечка, яке  я йому віддала.  Звичайного, не котячого. І доїв за кішкою. Йому погано не буде? Може не можна так багато їсти?  

Та йому явно було добре. Приніс  Плюші іграшку, й вони ганяли того м’ячика з дзвіночком, аж в голові мені задзвеніло.

Весело було. Мала теж бігала за ними, сміялася,  і мій поганий настрій поступово випарувався. 

Потім всі затихли, поснули, я теж хотіла спати, позіхала так, що мало щелепу не звернула. 

І раптом усвідомила, що прислухаюся до  крику з-за воріт. Там хтось хрипко й  дуже голосно кликав Марійку.

Та ладна - хтось. То голос принца. Сирена зве моряків зі скелі. 

Що йому треба?  Знайшов час. Дитина спить давно. Ніч на дворі.

Добре, що дзвінок вимкнутий. Перебудив би усіх, кретин. От я йому зараз влаштую. Заодно й Пірата віддам поганцеві.

Взяла кота на руки, він був невдоволений, але знав якось,  що мене зараз не можна злити. Сидів тихо, блимав жовтими круглими очиськами.