Краплені карти й джокер в рукаві

ІННА

Мені здавалося, все під контролем. Але то тільки здавалося.

- Там у вас на пошті повинен бути лист. - хрипло вичавлює з дядько Дмитро. - Вони так сказали. -  він, завжди такий акуратний, витирає руки об спецівку, залишаючи брудні сліди на тканині,  й продовжкє. -  Читайте й  відповідайте. Охорону не кличте. А то малій буде гірше.

І от тепер я безпорадна. Можу тільки казати "так" і молитися, щоб манюню не залякували і не вивезли кудись, де я до них не доберуся. Тільки б не робили їй боляче. 

На ватяних ногах підіймаюся до себе. Не можна, щоб мене бачили, якщо слідкують.

Як це могло статися? Її не могли забрати з двору.

Потім. То потім.

Гортаю пошту. Лист і правда є.

“Вона у нас. Хочеш повернути її - відмовся від свідчень. Не смій нікому нічого казати.”

Ага, не смій. Мою  пошту - всю - читає охорона.

“Умови” - друкую.

“Без умов. Сьогодні забираєш свідчення, там же отримаєш її.”

Що ж, вони виграли. Та й спалилися. Пошта під контролем.

Я ж як відмовлюся,  так і знову дам свідчення.

Їду, повідомляю про зникнення дитини. 

Охорона останнє, що бачила - як вони з нянею йшли у гурток. А там два входи, як виявилося. 

- Яка няня? Вона вихідна.

 А, не няня. ТьотяДуся. 

Що ж. Забираю свідчення. Офіційно відмовляюся від претензій… 

Викрадення дитини - дуже тяжкий злочин. Тільки мені зараз не до покарання винних. Все потім. Коли Марійка буде вдома.

Пишу заяву. Повідомляю на пошту про відмову від свідчень.

“Їдь додому, вона на тебе вже чекає.”

Їду, вона й справді чекає. Й тьотя Дуся.

Вони були в гостях у сусідів. Тьотя дуся ділилася секретами кулінарії й догляду за трояндами з їх новим садівником. 

Доні не терпиться все розказати.

Як вони з тьотею Відьмою дивились гарні аніме про привидів і шинігамі, потім пили чай на балконі. Тістечка дуже смачні. Мамусю теж  запрошено.

Тьотя Відьма сказала, що начаклувала нам  нову долю. Вона  тепер буде моя бабуся, а Принц - мій батько. І нам тепер треба частіше бачитись.

Правда, як добре все вийшло, Ма? 

Поздоровляю себе з поразкою.

Викрадення ніхто не підтвердить і не визнає, свідчення забрано. Я виставила себе на посміховисько.

Перше що роблю - звільняю садівника й кухарку. 

Ага. Виростили мене. Я їм як дочка. Дочок же ж продають відьмам. Або залишають в лісі біля пряничних будиночків. Я ж це знала, просто забула. Рекомендацій не буде.

Досвідос.

Що ж, зраджують тільки свої. Не мені б це забувати.

Тепер ні садівника, ні кухарки. Няня пішла від нас. Бо в домі важка атмосфера. 

Мала протестує і не розмовляє зі мною. Я тиран і деспот. Ага. 

Й няню боюся шукати,  її теж перекуплять.

Й скоро на новий курс їхати.

А, так і краще. Візьму малу з собою знову. Розвивалки й малювалки почекають. Правда скоро до школи. Ну таке.

Поїду на обстеження і там няню й найму. Туди відьма не дотягнеться.

Дзвоню й відмовляюся від відмовлення. Нічого їм життя полегшувати. Хай відмазуються, як мій тато тоді. З соплями й кров’ю. І зобов’язаннями  на все життя перед дужжже небезпечними людьми.

Отак вам.

Здохну від рецидиву, що буде з малою?

Мала поїде до діда. Або до бабусі. А не до відьми. 

А відьма піде куди собі хоче. Я знову виграла, навіть коли програла.  

Правда то було не важко. І не зовсім виграла. Бо мала тепер малює тільки дім навпроти, сидячи у нас на балконі днями, а відьма сидить на балконі навпроти й п’є чай.

Так моя хитруся  вимагає, начебто нічого не вимагаючи, нового  походу в замок з балконом. Їй сподобалася казка. І хочеться ще раз побачити справжнього принца. Відьма пообіцяла, що він теж буде

- Добре, Манюнь. - не треба закріпляти цей протест, я теж  хитруся. - Як будеш мати гарні відгуки з малювання й від тренера з басейну, а принц справді повернеться, так і сходимо в гості.

Я готова, хоч мене трясе від ненависті і від того, що я ненавиджу програвати.

І від того, що доведеться бути з ним в одному приміщені. Яке сама їм віддала.

Знала б кому він дістанеться - ніколи, ні за що, ні за які гроші вони б не отримали мій замок. .

А тепер сидітиму тихо й чемно слухатиму той голос, від якого все здається не таке, як насправді. А таке, як має бути, але не буде. Ніколи. Не зі мною. 

Манюня на мої умови тільки голівкою кивнула.

І двох тижнів не пройшлося, як всі зірки зійшлися. І малюнок на конкурсі посів гарне місце, й тренер з плавання сказав, що побачив більше мотивації. 

І на пошті у мене лист від принца.

“Я відкинувся. Чекаємо на чай. Чи ти каву п’єш?

Ти мене побила на своєму полі. Більше я такого не дозволю.”

“ Як скажеш” - відповідаю я, ввічливо посміхаючись, хоч він не може мене бачити..

Призначили день і годину.

Цікаво, а який буде четвертий стілець. Їх же всього три на світі існує, і столик в одному примірнику.  

І це все, що мене цікавить?

Так, все.  А найменше - як вона так швидко його відмазала. Бо знаю, у нас усі рівні перед законом, але деякі рівніші.

І те, що мій візит послабить версію викрадення теж знаю. Але мені важливіше, щоб Манюня не тяглася за забороненим плодом. Те, що дозволене, і в половину не таке привабливе, як заборонене..

І ми чемно приходимо в намічений час з коробкою покупного печива.

Там у дворі не так, як я пам’ятаю.Троянд мало, тільки ті, що плетуться до балкончика й залишилися.

Все інше засіяне травичкою. Що ж. Мама казала, що троянди капризні. І потребують догляду. Травичка простіша. І не колеться.

Нас зустрічають, мало не червону доріжку стелять під ноги. Мала в захваті.