Все погане у нас було давно, а тепер у нас все добре

ІННА

Той будиночок навпроти - наче дівчача мрія про замок принцеси.

З башточками й повитий трояндами аж до балконів.

На балконі  огорожа з з кованого заліза. На ній виноградні грона та листя, як живі. Там стоїть столик з трьома стільцями, бо нас було тоді троє. 

Ми з батьками з балкона милувалися трояндами й плющем, які дуже гарно вилися в будь-яку пору року  по червоному цегляному мурі.

Коли було тепло, ми починали вихідні з того, що пили на балконі чай і каву, сидячи на кованих стільцях. Ще були тістечка із батькової пекарні, їх пекли спеціально для наших недільних посиденьок і потеревеньок.

В інші дні батьки були дуже зайняті. Та і я крім школи ходила на таку кількість розвивальних занять, що нині й згадати лячно, як  все встигала.

Будиночок з баштами й балконом батьки побудували для мене - своєї єдиної коханої принцеси. 

А для себе - звичайний добротний дім, теж з червоної цегли і з трояндами на кожному кроці, але без башточок. На іх звичайному балконі не пили чай, там стояли материні бонсаї. 

Мій замок ми навідували  тільки в вихідні. Щоб він був обжитий і не забував свою хазяйку. Я мала там жити, коли виросту.

Тепер я виросла, батьки поїхали до штатів за кращою долею, там розлучилися, знайшли кожен свою пару, у них тепер є крім мене ще інші кохані люди, ми збираємося всі разом на свята  - на Різдво і… на Різдво, так.

Частіше не виходить.

А в моєму казковому замкові живе мій ворог, він жде - не діждеться моєї смерті.

Тоді він забере собі мою дитину. Бо без неї не бачити йому спокою  в домі, а його матері не мати спадкоємиці й приводу для продовженння війни з моїм батьком за мого батька.

Ми з малою живемо навпроти. І балкон у нас виходить якраз на те коване диво з виноградним листям і гронами.

- Ма, а куди ти дивишся, теж на той балкон? Правда, як з казки?

- Правда. А наш теж непоганий тепер, коли троянди доросли до нього, й ми поставили сюди диван і твій ляльковий дім, правда ж?

- Так. - розсудливо згоджується зі мною доня.- І ще треба такого столика зі стільцями, як там. І я запрошуватиму подруг на чаювання, правда?

- Правда.  От надійдуть гроші наступного місяця, а ти поки що вибери, який хочеш комплект. Хоч з лози або ротангу, а  хочеш -  з дерева.

- З лози гарно, мам, тільки  я хочу, як там. Такі металеві стільці й круглий стіл, тільки з квітами, а не з виноградом. Хоча можна й з виноградом. Я ще подумаю.

- Тоді доведеться почекати довше, манюня. Вони дорожчі, ще й замовляти треба. 

- Нічого, я почекаю. Ми ж з тобою вміємо чекати, правда-правда. - вона сміється і пригадує, як ми довго чекали рейс, коли поверталися сюди.

Атож, ми вміємо. Я ще хочу дочекатися, коли мій замок знову стане мій. Або хоч доччин. Така у мене мрія.

Я

Не запалюю світла, щоб не побачили. І  дивлюсь через балконні двері на цих двох.

Не знаю, за що мені це. Нащо тягти в сім'ю  браковану генетику. Від осинки не родять апельсинки.  

Її батько кинув мою матір. Мати тоді ледве вичуняла. Його весілля її мало не вбило.  І тепер мені женитися з його дочкою тільки тому, що випадкова й небажана дитина від мене? 

Ця білобриса дівка хотіла вкрасти промислові секрети. Затягла мене в ліжко, щоб тільки пробратися до матері. Ще й рак у неї. Нащо нам в сім’ю її дитина? З неї виросте  хтива, збочена клептоманка, ще й зі схильністю до раку.

Невже нема якихось пристойних родичів, яким можна передати спадок? Це простіше й безпечніше.

І взагалі всі живі, здорові. Нащо матері про таке зараз думати, ще накличе на себе хворобу.

Знає, що не можу їй відмовити. Не  знає, як я ненавиджу цю брехливу хвойду.

Дитину моїй матері жаль, он як! Дівчинка ні в чому не винна. І рідна кров. 

Я теж дитина. Її єдина дитина. Мене не жаль.

Ну так. Я чоловік. Нас жаліти не треба.

Погано видно. Як би її роздивитися ближче? Вся у свою матір. Ні на чому й погляд спинити.

Так не повинно бути. Чому саме вона? З усіх - саме вона. Ненавиджу досі. Дихати не можу, так ненавиджу. Посміла мене використати. А я думав...

Не важливо, що я тоді думав. Важливо, що відмовити матері не можу. І дитину у хвойди заберу.

ІННА

На балкон виходить наша Плюша - персицька кішечка з голубими очима й такими ж кінчиками лапок, хвоста, вух і мордочки.

За нею вервечкою  слідують четверо різномасних зовсім не породистих кошенят.

Плюша дуже тихо щось муркає, кошенята підходять ближче до неї, вона лягає набік біля маминого улюбленого бонсаю, кошенята діловито присмоктуються.

От вже майже виросли. Ще один головний біль. Знову прилаштовувати. Давно б розв'язали проблему  - стерилізували Плюшу. От тільки у неї виявилася алергія на наркоз. Ледве врятували тоді.

А у сусідів живе чорний кіт. Він єдиний чує Плюшин поклик. Єдиний з  усіх котів, що тут живуть. Хоча може в інших сусідів коти  кастровані.

Як там не є, а тільки-но  Плюша входить на балкон і в нікуди тихо-тихо каже муррр, то все  - ховай її  в боксі або не ховай, чорний пірат її знайде знову і знову звабить.

Ну а котячі діти - не піратські турботи.

Все, як у людей.

Як не бережи принцесу в башті, дракон або лицар шлях до діви знайдуть.

Отримають  своє, а принцеса далі живи, як знаєш.

Я і не думаю жалітися. Жалітися на те, що життя таке, як воно є -  смішно. 

Я плекаю помсту. Звісно не котові. Що взяти з тварини.  І тому прилаштовую кошенят у гарні руки.

От  тільки у мене неокошенячені знайомі й співробітники скоро закінчаться.

-Ма, диви - він знову тут.

І правда.  Пірат  сидить на мурованому паркані.

Що це з ним?  Плюша ж іще не муркала.

А, он воно що! Відьма знову навідала  свого сина.

Що ж, і пірати теж плачуть.

Я

-Мамо, може ти забереш свого кота назад? Вічно десь вештається. Вухо собі десь подрав вчора. Мені ніколи за ним  дивитися.