2

В кімнаті задзвонив телефон. Дівчина спочатку не хотіла відповідати на дзвінок. Але дзвінок був довгим і вона вирішила піти глянути хто то. Це була Діана.

– Привітище! Ну нарешті. Ти чого трубку не береш? – були перші слова Ді. – Ти що зараз робиш?

– Та ніби то нічого. А що сталося?

– Не вгадаєш ніколи! – з радісним сміхом відповіла дівчина. – Маєш хвилинку?

– Для тебе завжди маю!

– То добре. Слухай, я нині зустрілася з Сашком. Пам’ятаєш, той про котрого я тобі тоді розповідала?! Так от – він послухав і дав одному дядькові. А той сказав, щоб ми готувалися. Він хоче аби ми прийшли разом. Має для нас пропозицію. Так що давав, рухайся там…

– Стривай, Діана. Ти хочеш сказати, що ти дала послухати ту, тобою створену, пісню і …

– Так, саме так. І йому сподобалося. І він готовий нам помогти. І треба це зробити, мала. Ясно тобі!

– Та ясно. Але я якось навіть … Ну …

– Слухай сюди, Лілька, ноги в руки і до мене. За дві години чекаю.

Дві години пролетіли дуже швидко. І ось Лілія перед воротами № 31. Гарний, високий, глухий паркан. Це лише почало входити в моду. Ще не всі навіть мали на таке задоволення скільки грошей. А тут.

Ну звісно. Як би там не було адже Діана була зведеною сестрою колишньої зірки кіно і естради – Радика Воловського. І хоча вони навіть ніколи нормально і не бачилися. Але «брат» встиг забезпечити їх з мамою трохи.

За якийсь час з-за хвіртки появилася Діана. Вона вся цвіла від радості. Звісно ж цвіла. Адже тепер вона зможе бути ближче до Сашка. А що з цього отримає вона, Ліля?

– Давно чекаєш?

– Ні, може хвилину. Ну, що там і у тебе? Розповідай!

– Пішли до хати краще. – запросила Ді. – Чаю поп’ємо. Ходи.

В середині було красиво все зроблено. Все як за останнім словом. Радик, ще за життя хотів аби і тут було бодай трошки краще. Він старався зробити для мами як тільки міг. І міг багато.

Вони зайшли в прихожу і з неї сходами піднялися на верх. Колись тут було горище. Маса не потрібного простору. А зараз тут дві кімнати. Красиві, великі дві кімнати. Діана пройшла в одну з них. Це була її кімната. Простора. Гарно оброблена деревом, вона пахла свіжістю і спокоєм. Тим спокоєм, котрого так не вистачає на квартирі.

Тут стояв письмовий стіл, величезне ліжко, шафа для одягу і в кутку гітара. А на ножках столи клавіші. Дівчина любила музику. Дуже любила.

– Сідай. – запропонувала вона подрузі і вказала рукою на ліжко. А сама розмістилася навпроти на широкому, шкіряному кріслі.

– Ну от дивися, – почала вона, – я сказала Сашкові, що в мене вийшла от така пісенька з твого вірша. Він подивився і поділився нею зі своїм дядьком Рудьком. Знаєш Колю Рудька ?

– Ні.

– Той, малий такий, рижий два роки молодший.

– Ну був такий в школі. І …

– А це його тата рідний брат. Він працює десь на студії. І йому це дуже сподобалося. От і все.

– Ну а я тут до чого? – спитала Лілія.

– Ну те що ти є автором тексту. А по-друге: ти моя подруга! Агов!

І тут було важко не погодитися. Дівчата ще довго сиділи розповідаючи одна одній різні історії своїх студентських буднів.

А час минав. По тихо сонце заходило за обрій. На дворі ставало все прохолодніше. Денна спека спадала. За вікном почали пахнути білі лілії. Вони випускали божественний аромат.

Лілія поверталася додому. Вона була в доброму настрої. Дівчина звісно мало вірила що там наплів якийсь старий. Але все ж, у грудях було так якось приємно. Це таке маленьке визнання. Вона йшла. А місто мало по малу накривала темнота.

Ніч. Ніч, котра несе в собі і страх і ілюзію і холод і жар. Ніч, котра дарує сон одним і вводить в дурман інших. Ніч, котра дихає свободою сердець і думок. Ця ніч. Котра так ніжно дарує всім так бажану ілюзію.