Глава 5

Сьогодні Діану чекав сюрприз. Дівчина поверталася з пар. Як раптом задзвонив телефон. Це був Саша. Його дзвінок міг мати два варіанти розвитку розмови. Або йому сподобалося і він хоче з цим щось зробити. Або це нічого не варте. І швидше за все другий варіант мав всі шанси.

Діана розуміла, що Добров не буде брати будь-що. А вона не того рівня аби її просто так взяли. Та дзвінок приніс неочікуване:

– Привіт красуне моя. Маю до тебе гарну новину.

– Привіт, яку саме?

– Я кинув твоє творище декому зі своїх знайомих. І ти знаєш…. – після довгої, витриманої паузи він помалу додав. – Їм воно дуже сподобалося.

– І?

– І ти завтра маєш прийти до мене! Підемо разом на студію до дяді Жори. Там поговоримо.

– Ну а ….

– Ді, не тупи! – вже зовсім серйозно відповів Саша. – Завтра я тебе чекаю!

Це звучало як наказ. Не як прохання. Не як порада. Ні. Але як наказ. І вона було готова його виконати.

Ранок був теплим. Сонце лише сходило над містом, освічуючи своїм промінням все навколо. Місто просиналося. Крок за кроком всі прокидалися від сну.

Дехто уже поспішав кудись. В деяких вікнах видно було світло. Чути було як починали співати пташки. Разом із людьми прокидалася природа.

Діана йшла вулицею. Навколо було тихо. Ні душі. Тільки на дереві співали пташки. Дув легенький вітерець, котрий лагідно розвивав її волосся. Дівчина поспішала. Порожня вулиця була встелена першими променями ранішнього сонця.

Про що вона думала? Про екзамен? Про Сашу? А може вона просто насолоджувалася цим чудовим літнім ранком. Про це ніхто не знав. Та й яка різниця. Яка різниця, про що вона думала? Це ж лише її приватна справа. І нікого не стосується, що діється в голові в когось. Це і є право на самовизначеність.

Думки. Вони як птахи – то білі й чисті наче голуби. То чорні зграї наче ворони. Думки. вони такі не однозначні. Такі глибоко особисті. Такі різні. Болючі, холодні, темні, суїцидальні.

Або ж ні. Або навпаки світлі, радісні, закохані, чисті. То які вони насправді? Що відбувається в головах інших? Думки – привиди минулого. Спогади, котрі так хочеться забути. Або миті, котрі так хочеться затримати ще бодай на мить. Бодай у своїй голові.