Глава 5

Він сидів один. Тиша в кімнаті навіювала страх. І не тільки страх. Відчуття були якимись роздвоєними. З одного боку йому подобалася ця тиша. А з іншого…

А з іншого вона його лякала. Лякала своєю скритністю. Своєю самотністю. Своїм холодом. Холодом, який обпікав. Який хапав за серце. Який проникав у саму середину мозку і змушував боятися. Страх. Навіяний, не зрозумілий страх. Ось що дихало в цій тиші. Тиші, котрої так боявся Ален.

Ален-Кріс Ховард – молодий, амбітний, перспективний. Цей юнак досить довго оправдовував сподівання своїх батьків, багатих бізнесменів із Північної Кароліни.

Батьки, бачачи схильність свого нащадка до співу, вкладали в нього масу сил. А головне грошей.

Ще в ранньому дитинстві вони знайшли йому гарних вчителів, котрі займалися з малим Аленом. Потім почалися різні конкурси, виступи і так далі.

Тато Алана, старий товстосум Дейл, вже бачив у своєму синові нову можливість «активного капіталовкладення», як він виражався. А простіше кажучи, він бажав одного – заробляти гарні гроші на своєму синові.

Саме так. Шоу бізнес. «А чому б ні! – говорив Дейл. – Ти станеш відомим і популярним. А разом із тим багатим. Це твоє майбутнє. Ну і звісно, я теж матиму з того якусь користь. Ти ж мій син». От вся його філософія щодо майбутнього власної дитини.

І от уже в свої вісімнадцять Ален-Кріс був на піку популярності. На нього працювала ціла армія «татових баранів», які забезпечували йому одну перемогу за іншому в різних шоу, забезпечували виступи і займалися його повною розкруткою. Все було прекрасно.

Зображення юного Алана було на кожній афіші їхнього містечка. А ще на футболках для фанаток, які в такому випадку знаходяться і то в чи малій кількості. Що ще треба для повного щастя. Але це мало і свою темну сторону.

Алан був дитиною тихою, чемною, скромною. Але з часом, разом із тим як росла його популярність – росла і його високомірність.