4

Діана лягла на ліжко. Вона згадувала, як Радик їй обіцяв забрати колись з собою до Америки, влаштувати на роботу, познайомити з красивим принцом. Але всім цим мріям не судилося збутися.

Зараз це все було лише спогадом, що помалу втрачав свою актуальність і перетворювався в неіснуючу фантазію. «Чорт, що це зі мною! – зловила себе на думці дівчина. – Так ніби я думаю весь час про це. І про нього згадую. Ні! Все! Досить цього». Але й змусити забути все ми є не в силі.

Від самого Радик, його колишньої слави залишилися лише спогади. Так ніби ніколи й не було цього всього. Він напевне був для неї першим в житі хлопчиком з картинки. Тим першим, ідеал котрого вона носила в серці. Тим єдиним, про котрого мріють іноді дівчата. Був тим ідеалом воплоченним в тілі. Але й разом із тим таким холодним і байдужим як осінній день, або в ночі місяць. Таким далеким і неосяжним як саме сонце. Таким замкнутим і чужим і таким рідним і потрібним.

Коли вона побачила вперше цього класного, милого, красивого і симпатичного хлопця – то відчула як щось у серці ніби здригнулось. Але як то кажуть – перша закоханість минає за місяць часу. А потім все забувається.

Та ні не забулося. А може це була не закоханість. Вона і сама зараз не могла сказати, що це було. Але щось таки було. Щось, що змушувало згадувати про нього, думати, тримати фото в себе на столику. Щось, що змушувало ставати кращою, успішнішою, дисциплінованою, впевненою у собі дівчиною. Щось таке яке давало сили і поштовх до нових кроків, ідей, перемог, досягнень.

І хай це були маленькі перемоги з олімпіад, участі в конкурсах чи інших її дитячих проектах та все одно це мало значення. Вона лежала. а годинник невблаганно відраховував кожну секунду, кожну хвилину, забираючи все що відбулося і ховаючи його що раз в глибші камери пам’яті, щоб колись все повернути перед очі знову.