2

Діана зайшла до кухні. Її втомлений вигляд говорив, що дівчина цілий день працювала. І справді. Від ранку спочатку були уроки, потім репетиторства.

Вона мріяла закінчити успішно школу і стати першокласним фахівцем і такою ж розумною, розважною жінкою як і її названа мати. У неї не було хлопця. Діана не любила ходити на дискотеки. Напрочуд тиха, хоча по вдачі цього ніяк не скажеш.

Сама ж дівчина любила вести і бути в центрі уваги. Вона в класі була завжди головним заводилою. Мала доволі виражені лідерські задатки. І десь глибоко в середині нагадувала Олені Кирилівні самого Радика. Вперта, наполеглива, амбітна, чітка, дипломатична, холерична і трохи егоїстична. Але кажуть, саме таким дорога відкриває перед собою нові горизонти.

Вона трохи встигла скоштувати інтернатського життя, тому і єдине про що завжди мріяла це ніколи до такого не повернутися. Вона любила Олену Кирилівну, хоч і знала що вона їй чужа.

– Ну як ти сьогодні моя доню? – спитала пані Олена. – Що у тебе нового там?

– Та ніби то все добре… Я, щоправда, трохи спізнилася до Вікторії Аркадіївни. Ну і ще я нарешті змогла все зробити з тих завдань.

– Ну ти в мене просто молодець. Ех. – і вона тяжко зітхнула.

– Мам, що таке?

– Знаєш доню, я старію. Геть забула, що мала піти до тітки Дарини. Мала їй допомогти. А ще хотіла провідати Віку.

– Нічого, завтра підете. Яка різниця!

– Та так. Але ж я забуватися стала. От що. Це все старість. І боюся я. За тебе моя мала, боюся.

– Та ви за мене не переживайте аж так сильно. Я може собі дам якось раду в житті.

– Добре, іди поїж. Ти ж у мене голодна.

Діана помила руки і сіла до столу. Олена Кирилівна поставила перед нею тарілки свіжозвареного борщу і картоплі. Дівчина справді проголодалася за весь робочий день. Дівчина їла і думала. Чому так? От хто вона для неї? Та ніхто. Абсолютно ніхто.

Чужа дитина. Покинута рідною мамою, котра залишила її заради нової «любові», нікому не потрібна, відкинута найріднішими. Мати, котра абсолютно не згадує. Батько, котрий помер. А вона мала залишитися в клятому інтернаті.

А потім що? Що потім? Клеймо недовіри на все життя. А скільки таких як вона закінчили своє життя десь на трасі. Чи просто спилися. А що чекало її саму? Дівчина навіть боялася уявити. Але як подарунок з неба вона опинилася тут з цією доброю жіночкою, котра приймає її за власну доньку. Це просто реально повезло.