7

       Життя не передбачуване. І це правда. Сьогодні одне – завтра цілком інше. Ти не можеш знати, що буде з тобою завтра, через тиждень, місяць, рік. Ти навіть не можеш знати що буде з тобою за хвилину. Ось як все водночас і цікаво і не передбачувано. Ти не знаєш, коли і кого зустрінеш за поворотом крайнього будинку. Можливо старого друга. А можливо розбійника. І це правда. Ніколи не можна бути впевненим у чомусь. Бо ніщо у цьому світі не є стабільним. Ніщо і ніхто. Все минає. Минає,як течія річки, в котру ми ніколи більше не зможемо зайти другий раз так само як і в перший.

       Діана нарешті повністю увійшла в роль бізнесвумен. Вона ставила перед собою чіткі цілі, завдання, планки. Вона розвивала свій бізнес і шукала нові ідеї для кладення капіталу. Світленька білявка з виглядом барбі чітко зводила «дебіти і скребіти».

    Тепер вона спромоглася ще й відкрити салон краси. А чому ні. Вона може! Вона хоче! І найосновніше – вона мусить. Адже рік за роком підростає Ксенія. До того ж – чого сидіти склавши руки якщо є така можливість.

       Після кілька місяців депресії і замкнутості – вона знову поверталася в компанії. Друзів у Діани було досить. А разом зі збільшенням інтересів їх ще в рази збільшилося. Вона мала тепер і куди вийти в гості. І з ким поговорити. Чи порадитися в якійсь справі. Словом, дівчина знову ставала собою, тієї колишньою Діаною.

    Якось у гостях її познайомили з одним молодим чоловіком. Високий, стрункий, коротенько підстрижений, лисуватенький, вибритий з довгим як для його лиця носом на котрому твердо сиділи тоненькі окуляри. Збоку глянути, йому було б добре грати роль смерті у різдвяному вертепі. І костюма не треба. Це був якийсь давній знайомий Ліди, однієї зі старих подруг.

        Олег, так звали цього економічно підкованого елемента бізнес системи. Сам він був із Києва. Але любив поїздки. Він був доволі таки компанійською особою. Вмів підтримати розмову, багато жартував, кидав компліменти. А ще Олег любив вино, наче справжній нащадок родовитих дворян. Хоча судячи з його слів і манер голубим відтінком крові там і не пахло. Жарти в нього були надто вже пошлі і тверді. Абсолютний не джентльмен. Він був сином своєї епохи. Тридцять сім років, економіст, фінансит зі стажем роботи у банківській системі. Зараз, за його словами, володів власним бізнесом. Але яким не говорив.

     Через кілька днів після їхньої тусовки подзвонила Ліда. Вони трохи поговорили про щось своє. І раптом Ліда перевела розмову:

– Ну і як тобі Олег?

– Який Олег?

– Як це який – той що з Києва. Ніби ти забула!

– Та якщо чесно, то я не надто і запам’ятовувала.

– Таке скажеш – перебила Ліда – Та він в Києві крутий бізнесмен. В нього тато має мережу якихось магазинів чи аптек. Мама десь в мерії.

       Але для Діани все це не було аргументом, через що вона би мала бути в такому захоплені від цього синка мажорів.

 – І що?

– Він не проти зустрітися з нами. Але якщо ти будеш!

– Напевно ні. Маю зараз трохи роботи з новими паперами.

– Ти що здуріла! Така нагода випадає один раз.

– Що випадає, Лідка? Ти несеш якісь нісенітниці –  спокійно відповідала дівчина.

– Ну, ну… - уже не скриваючи чи то заздрості чи то розчарування торочила своє Ліда – Молодий, перспективний, багатий… І ти така не звернула уваги?!

– Чесно – ні!

      Діана зовсім не хотіла про це говорити. І не тому, що щось скривала. Вона справді не бачила в цьому молодику ніякої привабливості і не збиралася марно обманювати себе. Він видавався Діані грубим, твердосердим і холодним. Це був не той типаж чоловіка, якого вона хотіла бачити поруч. Абсолютно не той.