6

            А тим часом в тихе, сімейне життя Лілії вповзала чорна нитка переживань…

      Міцний, на перший погляд, союз почав давати тріщини. Нею і чоловіком мало по малу почала закрадатися найстрашніша річ кохання – байдужість. Вона тихою змією оповивала серця обох по другів і тихенько вповзала в їхні душі. І тепер те, що так манило, п’янило  і зводило з розуму – тепер ставало зовсім чужим і не цікавим. Те, що так сяяло золотими променями кохання – тепер виглядало тьмяним і старим. Світ ставав що раз то все тіснішим для двох, колись люблячих сердець.

     І ті, що ще вчора так пристрасно кохалися у своїй тихій пристані любовного спокою – сьогодні починали ставати чужими людьми. Так, власне чужими. Повністю далекими одне від одного. І те, що так їх пов’язувало більше не діяло. Але чому? Чому так? Де поділася колишня їхня пристрасть? Сказати було важко. І те, чому ще так недавно можна було позаздрити називаючи тихим, затишним сімейним життям кануло в небуття.

       Роман почав що раз то все пізніше приходити додому. Спочатку, це були тупі відмазки, мовляв роботи багато або друг попросив ще допомогти. Але так тривати довго не могло. Нарешті він одного разу відкрито сказав Лілі, що більше не може.

– Але чому? – питала здивована жінка. Вона закривала очі на все. Ніколи не ставила лишніх питань. І як добра дружина займалася своїми справами. Але відповідь вибила в неї землю з під ніг.

– А ти на себе поглянь – спокійно мовив Роман – Ти подивися на що ти перетворилася. Ти не одягаєшся нормально. Ти виглядаєш як стара баба. Думаєш, ти мені така потрібна? А ще ..знаєш, у тебе паршивий характер. Так, так паршивий. Ти перетворилася на бозна що.

      Такого Ліля не чекала. Вона була готова почути все що завгодно. Але тільки не це. Це був удар. «Як? – питала себе жінка – За що? Ні, ні… Це не правда. Не може бути! Він просто напився і так жартує!». Але це був не жарт. І Роман був тверезим.

      Вона більше не знала, що сказати. За цих кілька років спільного життя вони багато пережили, перейшли. Але завжди були разом. А тепер?! Що тепер? Усе скінчено? Але як! У них сім’я, діти. А як же вони? Але це був лише початок.

– Чому? – намагалася триматися Ліля – Чому ти так говориш? Ми ж любили одне одного весь цей час. І я була з тобою чесна.

– Ти перетворилася на мегеру, Лілька. Може ти забула – то я нагадаю, що ти була тоді інша. Так, інша. Ти була нормальна. А тепер я не можу нормально додому прийти. Ну як не можу, не хочу. Ти розкабаніла, лиш сидиш за компом або за телевізором. Або коли не прийду триндиш зі своїми подружками по телефону. Ти поглянь на себе!

– У тебе хтось є – напряму спитала жінка. Вона не знала що говорити. Для неї це був повний шок.

– Тобі яке діло? Тобі ж плювати давно на мене. Чи ти думаєш, що я одружився з тобою лише того, що ти колись там співала!

– До чого тут це! Я просто …

– Ти просто забула як виглядає жінка. От що просто. Мені потрібна дружина в дома а не меблі!

– Значить ти збираєшся розлучитися.

        Але Роман мовчав. Він не хотів, не міг нічого сказати. Насправді, десь глибоко в душі він любив цю жінку. Він хотів бути з нею. Але її байдужість вбивала. Він не відчував тієї ласки, тієї жіночності котра була перше. Він не відчував себе бажаним, потрібним, люблячим. Він більше не відчував себе біля неї чоловіком. І це вбивало.

      Він просто сів на диван і розплакався. Плакали обоє. Це була втрата. Втрата любові. Втрата себе. Втрата сенсу. Це був кінець.