5

    Яке незбагнене це людське життя. Сьогодні ти живеш, весь задоволений життям. Все маєш, відпочиваєш з друзями, гуляєш. Ти здоровий. Ти ходиш. Ти можеш бачити, чути, говорити. А завтра? А завтра цього всього може й не бути. Більше того – тебе самого може не бути. І ти якось навіть про це не замислюєшся. Але приходить час і все зникає.

       Смерть Браяна не була чимось надто несподіваним. Всі, хто його знав, розуміли, що рано чи пізно щось таки повинно статись. Звісно, ніхто не бажав йому смерті. Та все ж і стиль життя у нього був специфічним.

      Діана не була закохана у нього. Ні. Вона зустрічалася з ним «заради інтересу». Між ним були радше дружні відносини. І ліжко по дружбі вони ділили також. І як би це банально не звучало але така була реальність. Вона не відчувала нічого. Так, ніби нічого не сталося. Хоча і жорсткою її назвати не можна. Ні. Вона не тримала на Браяна жодної образи. Але разом і з тим не відчувала до нього ніякої близькості. Їхня зустріч була лише невеликою помилкою.

      Як не дивно, але звістку про смерть скинула його дочка Сара. Вони подружилися, коли Ді гостювала у них. Вона навмисне хотіла бачити реакцію Браяна. Але той мовчазно але спокійно познайомив її з дочкою. Дівчинка спокійно сприйняла цю зустріч. Вона шукала в особі Діани подружку. І зовсім не бачила в ній ніякої загрози. Втім, так і було.

      І тепер, коли все це було лише спогадом – Діана жаліла лише цю малу. Вона розуміла, що Сара самотня. Що мати будує своє життя. А тепер ще й тато… Вона розуміла, що дитина не винна. Але разом із тим найбільше страждає. Тоді це якось сприймалося зовсім інакше. Але сьогодні. Саме сьогодні, вона поглянула на все з іншого боку. Сьогодні вона вперше поставила собі питання – у чому сенс життя? І вперше поглянула на вчинок Дена зовсім з іншого кута. Тепер це був не безумний крок у нікуди. Це була не марнування часу. І зовсім не якійсь фанатичні ідеалістичні теорії. Ні. Сьогодні це виглядало як пошук цього сенсу. Як пізнання законів всесвіту і пошук себе в ньому.

    Діана гуляла озером. Вона хотіла побути сама. Звісно, адже самотність це не лише страх, замкнутість, депресія. Іноді це діалог з самим собою. Іноді самотність є не втечею а навпаки. Вона дає можливість почути голос своєї душі. Той голос, котрого так бояться тисячі людей. Голос, котрий намагаються заглушити гучною музикою, гулянками, дурними розмовами. Той голос, котрий намагаються залити алкоголем. І котрий є єдиним, хто є з нами відвертим до кінця. Сама на сам. Без світків, без масок, без лести. Він єдиний, хто розкриває нашу справжню сутність і дає відповіді на питання, котрі ми шукаємо. Але треба вміти, могти, бажати його почути.

     Що може бути кращим за прогулянку на свіжому повітрі. Навколо тиша і шепіт трави. Лише вітер колише дерева і плюскаються хвильки об дамбу. І тільки тут, на якусь мить людина і природа знову поєднуються разом, як і багато тисяч років тому. Вони стають єдиним цілим. О, ця приємна мить «повернення до дому». Те звертання людського я до матінки природи.

    Вона гуляла берегом і милувалася красою природи. Сонце заходило за обрій. Наближався вечір. Легенький холод нагадував, що пора повертатися. І тільки серце не хотіло відпустити цю прекрасну мить чогось так не зрозумілого і так бажаного.