4

     Кажуть життя як піаніно – складається з білих і чорних клавіш. Браян знову пив. Він вкотре зірвався. Але тепер це було надто серйозно. Він пиячив треті й тиждень. І це терпіти ніхто не хотів. Навіть його дворецький не витерпів «фокусів» свого роботодавця. Всьому є границя.

    Тепер він сидів один у своїй «скромній оселі» в Австралії. Він ніби втік від усіх на край світу. Але чому? Навіщо? Цього не міг зрозуміти ніхто. Біда була ще й у тому, що до випивки він мішав наркотики. І це робило його абсолютно не контрольованим. Він бігав голяка по дому, кричав, бив посуд, зривав штори, перевертав усе. А тоді зморений відрубувався.

      Таким його і знайшли цього ранку. Але уже мертвим. Звісно, що підозри падають зразу на когось, хто мав конфлікт або якусь неприємність з жертвою. Але тут шукати було нікого. Браян помер власною смертю, якщо це можна так назвати. Але його вигляд був жахливим. Сама тільки посмертна маска на обличчі чого вартувала. Очі глибоко випукли, ніби він побачив щось неймовірно страшне. Рот був широко розкритий а язик висунутий на всю довжину, так ніби його душили. Але жодного сліду не було. Але він побачив перед смертю? Що так налякало чоловіка?

      На лиці застиг неймовірний передсмертний жах. Жах, котрий можна пояснити проаналізувавши його життя. Він боявся помирати. Він розумів, що до нього приходить кінець. Але ніяк не хотів, не бажав покидати цей світ. Ніби, боявся що на іншому його чекає кара.

    Прибули криміналісти. Вони зробили свою справу. Все обстежили, зняли відпечатки пальців, переглянули камери. Але всюди було чисто. Тай хто би тут так бажав помститися йому? Напевне ніхто.

– Отже, дружина і дочка в Америці – сказав лейтенант поліції – А кого він мав тут?

– Нікого. Я приглядав за всім. Але я живу окремо. Недалеко звідси – відповів старий Скрейт – Він дуже зловживав останнім часом… Ну ви ж розумієте. Ці зірки…

І старий сів на крісло.

– Я дам знати дружині…

– Добре.

    На столі стояли фотографії. На них усюди був Браян. На кожній з них. З друзями, з якимись дівчатами, з дочкою, з фанатами – усюди він. Яким ж має бути сильним самолюбство аби так розкладати себе по всьому будинку. Самолюбство, котре перетворюється в патологію і залежність. Котре тихо руйнує з середини. І ось апогей цього всього – труп. Кінець життя, котре так не вмів цінувати. Життя, котре так не хотів полюбити. Життя, котре так легко пропустив. І ось тепер прийшов усьому кінець.