1

      Питання не завжди можуть мати відповідь. Або мати таку, яка не подобається людині. Або вона не готова почути її.

      Для Діани час наче зупинився. Кожен видавався тепер як вічність. І не тому, що вона чогось дуже очікувала. Ні, навпаки. Вона тепер не очікувала нічого. Абсолютно нічого. А що можна було очікувати? Чого? Все, що можна було уже відбулося! Вона отримала все, що лише могла отримати. Вона зловила золоту птицю за хвіст і літала з нею попід саме небо. Але всьому приходить кінець. І це треба сприймати нормально. Всьому є своя межа. Є час підняття а є час опускання. І нічого тут не поробиш.

      Дівчина розуміла, що її час уже минає. Вона що раз сильніше погружалася в різні бізнесові клопоти. Тепер вона стала зовсім іншою людиною. Тепер вона була такою як всі. А що значить «такою як всі»? Що означає бути як всі? І чому людина, цей індивід, створений Богом за своєю подобою, має бути подібний до чогось іще? Де в цьому сенс? Навіщо?

     А й справді, навіщо? Чому уподібнюватися і створювати масу? Навіщо? Бо так легше? Бо так зручніше? Бо так простіше? Або може дешевше? Але чи так це? Чи не надто велика ціна потім? Чи не надто дорого втрачати власне «я» заради ілюзії спокою? Чи не занадто дорога ціна втрати власної значущості, пристосувавшись у цьому байдужому просторі на мить?

       Що це насправді: втеча від себе, своєї власної достойності чи може щось інше? Щось більше. Щось, що можна класифікувати як хворобу. Або перверзію.

       Діана намагалася себе загрузити роботою аби не думати. Аби забутися. Аби вибити з голови всі думки. Думки, котрі тепер заважають їй спокійно жити. А може все це її вигадки. Може варто дивитися на світ трохи інакше. Може. Але це треба сприйняти і відкинути. А вона не могла. Хоча…

      Вона сиділа за столиком кафе. Того самого кафе, в котрому вони колись всі компанією відпочивали після перших виступів. Тут вони дурачилися, пили каву і ділилися планами на життя. Як дивно. Тут вони мріяли, летіли, фантазували. І от, все давно минуло. Все, що було ще кілька років назад тепер стало зовсім забутим і не потрібним. Не потрібним і їм самим. Все, про що вони тут говорили годинами стало лише повітрям, розлетілося, розтануло, похололо. І тільки спогади залишалися у серці тліючими жаринками минулого вогню. Вогню, котрий погас давно. Вогню, котрий вже більше ніколи не розгориться. Котрому не дано більше нікого зігріти. Як це і страшно і боляче. Але все минає. Все минає. Минуло і це.

        І о тепер, через певний період часу, коли все це було позаду Діана сиділа і згадувала. Але тепер вона аналізувала це минуле. Аналізувала кожне слово. Старалася зрозуміти де правда а де був обман. Тепер, коли всі карти вже були скинути вона дивилася на речі по іншому, під зовсім іншим кутом.

     Тепер вона сприймала себе якось інакше. Не так як досі. З одного боку вона була твердою, амбітною, сильною. Але з іншого – маленькою дурненькою, дитячою і дещо наївною. І ці два цілком протилежні образи якось поєднувалися. Як саме вона й сама не розуміла. Але це було не так важливо. Важливим було те, що вона так і не могла точно зрозуміти до тепер чого хотіла від життя. А тим часом її знову накривали спогади…

      Спогади, ці старі привиди, як кіноплівка, котру прокручують тобі перед очима аби ще раз пригадати те, що так довго намагався забути. Те, що для тебе є болючим, страшним, темним. Те, чого ти так встидаєшся. Але цього ніхто не знає крім твоєї пам’яті. Тієї частинки власного я, котра в будь-яку хвилину може нагадати про себе. І змушує пережити іноді, найстрашніші моменти ще раз. Ось що таке спогади. Ці так не бажані, іноді, внутрішні судді і прокурори власної душі. Власне, вони є найстрашнішими катами людини. Її розуму. Її совісті.

   Дощ перестав падати. І сонце знову освітило вулицю. Його теплий промінь торкнувся і Діани,як символ нового майбутнього, початого з чистого листа. І цей промінь подарував нову надію на щастя. Те щастя, котрого їй так не вистачало. І котрого вона так довго шукала.