6

      Після часу проведеного у оббиванні порогів і круговерті бюрократичних інстанцій нашої реальності Ді нарешті добилася свого. Тепер вона офіційно стала «мамою» для восьмилітньої Ксенії. Звісно, ді не розраховувала на ванільності до себе збоку чужої дитини. А з іншого боку, вона зробила і цим була задоволена.

– Це законно – сказала вона пані Оксані – нормально і морально. Вона ж моя племінниця. Так, я для неї зараз ніхто. Але з часом ми звикнемо одна до одної. Крім того, ти маєш дім, я купил квартиру – жити є де. Грошей мені вистачає. А там дальше побачимо як будемо жити…

     Так, жити й справді було де. До того ж Діана приїхавши, не тратила часу а вигідно вклала гроші. Зараз вона мала магазин. Жити можна. Планувала і другий.

      За три місяці вона встигла зробити більше ніж дехто за все життя. Жінка бігала по різних інстанціях, вибивала те, що їй потрібно довідку за довідкою. Мама тим часом приглядала за розвитком бізнесу.

– Ну а ти сама, як дальше будеш? – спитала пані Оксана. Її бентежило життя дочки і її особисте щастя. Вона знала свою Діану. Це була запальна особистість, тверда, рішуча, впевнена в собі. Але разом із тим ще така молода. І це бентежило її.

– Ти про що ? – з якимось певним докором поглянула на маму Діана – Хіба я не можу дати собі ради сама?

– Я не про це – виправдовувалася стара, хоча сам добре знала що саме про це – Я взагалі…

– Мам, життя непевна річ. Нині ти є… – і вона зітхнула – А завтра нема.

– Та ну. Ні, таке не думай.

– Та я й не думаю… я просто живу. Для себе!

– Може й добре кажеш.

       А що вона могла сказати? Знала ж, що це правда. І Діана пішла в свою кімнату. Вона не любила таких розмов. І взагалі, після приїзду вона дуже змінилася. Настільки змінилася, що вже було важко впізнати в ній ту колишню Діану. Це була така сама рішуча і запальна але вже скрита і амбітна особистість. Це була цілком сформована сильна натура.

       Діана згадувала Америку. Почуття були двоякими. З одного боку вона тепло згадувала цей далекий край. А з іншого ненавиділа. Ненавиділа в першу чергу себе саму. Вона занурила ся в спогади. Діана не відчула як біля її крісла опинилася чиясь постать.

– Чого тобі? – налякалася Ді.

– Можна тебе щось спитати?

На неї дивилася допитливим, щирим, світлим поглядом Ксеня.

– Питай

– А чого ти удочерила мене? У тебе що своїх дітей нема?

        Це питання дещо вибило Діану з її роздумів. Цікаве, невинне, болюче питання.

– А чому ти питаєш?

– Бо кажуть, що так роблять жінки, які самі не можуть народити.

     І це говорить десятирічна мала! Ну нічого собі дитинка. Але Діана змовчала.

– Тобі тут погано? – спокійно спитала вона Ксеню.

– Мені добре. Але …

– Так, я ніколи не зможу тобі замінити маму. І я ніколи для тебе нею мабуть і не стану. Просто клич мене Ді. Як сестру чи подружку. Я…

    І вона обняла малу і пригорнула до себе. вперше в житті Ді відчула щось незвичне в собі, в цих обіймах, в цьому маленькому світі.

– Я знаю – продовжувала жінка – тобі зараз дуже важко. Але разом ми зможемо будувати життя. Правда?

– Ти добра – спокійно, по-дорослому відповіла дівчинка – Ти не кинула мене. Хоча хто я тобі.

– Дочка мого брата. А ще класна мала. А ще… – і вона замовкла.

      Кого вона обманює. Це було просто спонтанне рішення. От і все. Вона просто не хотіла, щоб та потрапила між чужих людей. Бо знала всі «люксуси» важкого життя. Вона уявлення не має що таке любити дитину. Не знає як поводитися з нею. Не має жодного поняття як будувати взаємини з «новою дочкою». А про виховання взагалі мова не йде. Але ж «Рим будувався не зразу».

– А нащо ти це питаєш?

– Просто! – відповіла мала – Якщо ти мене взяла до себе то я хочу знати про тебе щось.

– Ксю – усміхнулася Діана – у нас з тобою ще так багато часу попереду…

– Ні! Не кажи так! – серйозно відказала дівчинка. І в її погляді пробігла нитка докору і страху.

– Чому?

– Ну по – перше: так все говорив тато. А сам помер – і вона зітхнула – А по-друге: може ти знайдеш собі когось іншого. Або поїдеш десь.

     Яйце мудріше за курку! Дитина ставить болючі і водночас надто дорослі і правильні питання. То хто з них двох хто? Діана все більше переконувалася, що діти не її профіль. Вона не знала що відповісти. Мовчала.

– Ти знаєш – вела далі Ксеня – я от що хочу: хочу щоб ти мені щось розповідала про себе, про своє життя, про…

– Тобі зараз важко і ти просто хочеш зі мною поговорити.

– Так – і дитина знітилася. Вона не чекала такої прямоти.

       Як правило дорослі відходять від питання. Або дають якусь відповідь аби лише від них відчепилися. Вони ітак все розуміють. Але не говорять прямо. Ставши дорослими, вони забувають якими були самі. Їх змінює життя. Робить більш хитрішими, мовчазнішими, делікатнішими у висловлювані. Іноді це виглядає смішно. А то й дико. Своєю дешевою толерацією вони хочуть уникнути відповідей на поставлені питання самим життям. Вони хочуть усіх задовільнити. Хочуть влізти кожному в зад. І щоб усім було класно. Вони лишають правду десь там, далеко збоку. Бо вона не потрібна, не бажана, болюча, колюча і гірка. Вони соромляться її. Вони не хочуть нікого «образити» чи «зачепити». І так прогинаються все життя наповнюючись обманом і фальшивими усмішками. А всередині вони ненавидять себе за це. Але продовжують так жити й далі. Вони не діти. Вони блазні.