5

           Десь підранок він повернувся додому. І знову не тверезий.

           «І знову те саме – подумав про себе Сашко – Чорт забирай, скільки можна? Скільки можна так? Я клоун а не митець! Я кусок бовдура. Бо йду на повідку дешевої публіки. І скільки це так повинно ще тривати. Я циркач і не більше. Пропиваю до остатку своє все. Боже, як це дико усвідомлювати власну неспроможність ні на що!». Він знову пив.

        Сашко останнім часом це робив часто і серйозно. Друзі мало по малу почали відвертатися від такого «творчого генія». Вони воліли триматися подалі від Олександра. І тепер від колишньої компанії лишилася хіба що одна назва. І не більше. Але він не ставав. Не зупинявся ні перед чим.

        А що могло його зупинити? Що? Він усвідомлював свою слабкість. Усвідомлював, що нищить себе. Але не каявся. Не каявся і не збирався це робити.

          Але й разом з тим це тривати довго не могло…

        Олександр ліг на ліжко. В голові все перемішалося. Думати було не можливо. Хоча, якщо чесно, він і не дуже збирався це робити.

       Алкоголь. Ця проблема стара як світ. Ще з біблійних історій згадуємо, як Ной, будучи праведним чоловіком напився. І що з того було далі. Невесела така історія. Але крім легендарних очільників і вождів були й цілком реальні особи, котрі буквально згорали в цьому пекельному напої. Вони втрачали все, стаючи рабами у повному розумінні цього слова. Алкоголь. Скільки він зруйнував життів. Скільки забрав спокою. А скільки вбивств, аварій, розбоїв, абортів через цей так «невинний напиток». «Зелений змій», як ще його називають в народі, знищує мозок своєї жертви. Він повністю руйнує процес мислення. Блокує його. А натомість перетворивши людину на худобу позбавляє будь-якої радості і втіхи.

        Він також руйнує родину, вбиває відносини, перетворює життя на суще пекло. Це дух руйнації і смерті. Важкої, повільної, болючої і абсолютної.

         На найстрашніше навіть не це. Найстрашніше те, що той хто стає залежним не усвідомлює цього. Не хоче, не може, не пробує. Алкоголь стає для нього солодким полоном, котрий потім призводить до загибелі. Повного краху свого так не довгого існування на цій землі.

         Сашко дивився на стелю. Там, тьмяно, вимальовувалися якісь фігури. Вони то розширювалися, розросталися до неймовірних розмірів. То розпливалися і зникали. А потім знов і знов поверталися. Ці фігури лякали. Вони збуджували у ньому якийсь незрозумілий, необузданий, первісний жах. Жах, від котрого холола кров. Але чому? Чи насправді вони були такі страшні? І чи були вони взагалі? Він дивився зі страхом на стелю. Страхом, котрий окуповував поволі все його тіло. Тіло, котре не слухало більше свого власника. Воно не належало йому. Страх, котрий затягувався наче зашморг на шиї. О так, зашморг. Хіба не ним самогубці намагаються роз’вязати усі проблеми?

– Геть звідси – раптом заволав чоловік – Не чіпайте мене! Геть прокляті! Не хочу! Ні!

      Цей крик наповнював темну, порожню квартиру…

      Десь пів на четверту ночі в дежурну частину надійшов виклик, що на вулиці Хуторівка 55, квартира 13 діється щось не зрозуміле. Через деякий час приїхала патрульна машина.

     На землі лежало тіло молодого чоловіка. Передсмертний жах застиг на обличчі нещасного. Очі були відкриті широко, наче від здивування чи радше жаху. Руки геть обдряпані. Але слідів боротьби не було. Було таке враження, що в останню хвилину він бачив щось дуже страшне. Але що? Цього ніхто не міг уже дізнатися.