4

            Субота.

         Вихідний день. Гарний, теплий, перед осінній день. Зранку на траві холодна роса. А в вечері холодне повітря, зірки виблискують на небі. Починають жовтіти перші листочки. Все навіює запах прохолоди і осені.

         Холод. Що таке цей земний холод в порівнянні з тим іншим, містичним холодом душі. З тим, лютим холодом, що так вгніздився у серці. Холодом, котрий закриває всередині душу. Котрий рве її там на частини як рве льодохід гірську дорогу. Заморожує її. І залишає помирати в холодній самотності егоїзму. Так, егоїзму. Бо заморозивши усі почуття – він знищив те, що найцінніше у людині – її любов. Те тепло, від котрого проростають плоди доброти, надії, підтримки, щастя. О так, саме щастя. Бо ж воно є головним критерієм нашого сьогодення. Як і маніпулятивною складовою будь-якої реклами. Адже ж ніхто не може дати точного визначення що це таке. Для когось щастя це бути на самоті. А для іншого це компанія. І до того ж в кожного своє розуміння цього так різнообразного і різностороннього слова.

         Але разом із тим залишається єдиним і не змінним критерієм щастя  той факт, що його всі бажають, шукають і прагнуть. і хоча кожен з людей розуміє його по своєму.

         Сашко вже четвертій рік нічого не міг добитися. Відколи Діана поїхала за кордон а Лілія залишила групу він залишився грати в нічних клубах. Невеликі підробітки, нічні зміни, тусовки – ось перелік того, що входило в його повсякденний розклад. Це бісило. Він не раз питав себе – чому? Адже одні отримують все а він нічого.

         А нащо він розраховував? Посередній спів під «фанеру» і кілька дешевих, попсових ванілок. От і весь його доробок. І з цим він хотів підкорити «Олімп шоу бізнесу»? Ілюзії потроху зникали і на горизонті появилася страшна, як атомна війна, правда. А правда була проста – він не співак. Годі себе обманювати. Так, грошей вистачає. Але ж одне лише питання, яке «рубає» до основ його «ілюзію про велику сцену. А що він може дати іншим? Яку мету переслідує? Шо корисного буде він нього суспільству? Чи він хоче зайняти поличку таких же як і він «нікому не відомих талантів»?

          Сашко боявся визнати правду. Ту правду, котра була йому аж ніяк не потрібна. Ні, він все одно буде далі і далі йти в тому напрямку. Адже ж написав був якийсь великий мислитель, що треба боротися до кінця. Або ще якийсь інший, що треба боротися, працювати. Бо мовляв таланту лише один відсоток а решта все праця.

      Може й так. Але не у цьому випадку. І Сашко це мало по малу усвідомлював. Розумів, що «талантом» публіку він не візьме. Тому останнім часом почав вдягати бозна що на себе. на будь-який концерт приходив не знати на що схожий. Що разу – все гірше, вульгарніше, визиваюче. І от, подіяло. Народ «зацінив».

            Він навіть встиг написати кілька «пісень». Котрі він і сам назвати творчістю боявся. Але в клубах, на днях народження або вечірках такі «вибрики» сприймалися на ура.

           І от сьогодні Саша сидів у своїй кімнаті і занурившись у спогади відпочивав. Відпочивав від всього цього «шоу». Тієї дикості, котру він ніс людям останнім часом. І за котру не погано платили. Дивно але факт.

        «Як так! – питав себе чоловік – Як так можна! Невже я так повинен «грати кіна» аби добитися якоїсь вершини? Звісно, всюди є свої нюанси… Але ж, чорт забирай, що я роблю! Кого я обманюю! Чому все так?».

        Субота. Ось ще кілька годин і він знову піде в ненависний зал і буде «валити» різні беззмістовні пісеньки аби розвеселити не тверезу публіку. А між ним буде «гнати масні» жарти, для повного «фаршу». І таким чином буде чути в свій бік «ура» і бурні аплодисменти. Але чи варто все це? Яка ціна визнання? Невже аж така?

          І от, тільки тепер він почав розуміти справжню причину чому Ден все кинув ( Він, будучи розумним, талановитим і перспективним музикантом – пішов геть. Бо не захотів себе продавати. Він побачив істину суть і ціну всьому. А він, Сашко, не розумів тоді цього) і тепер десь там, на Афоні насолоджується спокоєм. Тим, спокоєм, котрого тут нема. Тим, чарівним спокоєм душі, котрого так бракує нинішньому суспільству.

          Ні, він не закопав свій талант. Навпаки, він його розвинув. Адже там він пише ту музику, котра зможе будувати інших, морально запалювати, задавати тон для молитви. Денис став носієм світла. А він, Сашко? А що він… блазень! Блазень, котрого купляють кожного разу за зелений папір. І навіть той клаптик таланту він закопав.

           Сашко допив свою каву. Робота не стоїть на місці. Сьогодні вкотре він буде блазнювати якимось дешевим суржиком перед грошовитими. Так, звісно, хто платить той і заказує музику. А яка їм різниця що – головне аби смішно і щоб не «напрягало». Ось так і зникають таланти із космічних радарів життя. Та кого це хвилює?

          Сашко почав збиратися. Його мучила думка, що варто все це закінчувати. Але він відганяв цю настирливу болючу і так надокучливу думку. Він боровся як міг. але все частіше розумів, що так більше не можна. Як довго його він ще зможе боротися з цим? Як довго?