3

       Ще один день наближався до завершення. На дворі уже темнілося. Діана сиділа на лавці біля хати. Вона була одна. Після приїзду вона відчувала як все змінилася за ці роки. Дещо зовсім змінилося. Вона переварювала інформацію, котрою її наповнювали останній тиждень. Як багато вона втратила живучи там, за кордоном. Лілія, її подруга, вже давно заміжня. Кинула все. Має двоє дітей. Щоправда живе скромно. Але щаслива. Дізналася вона і Сашка. Він і далі кочує по клубах і грає на весіллях. Так і не зміг пробитися в люди. Все ще мріє. Після їхнього розпаду, він був дуже гордий. Адже як не як, а вони таки фору дали були. От і ніхто серйозно не захотів з ним працювати більше. Гордість – страшний гріх.

     Але найбільше її вразила новина про Дена. Молодий, красивий, перспективний, повний сили й енергії. Прекрасний музикант. І от на тобі – кинув все. І заради чого? Щоб поїхати в якусь теократичну країну – Афон! Вона цього зрозуміти ніяк не могла. «Чому – питала себе жінка – Заради чого? Що він там знайшов? Невже так схибився? Все кинути! Все!». Цього зрозуміти вона не могла і не хотіла. А може просто не хотіла сприйняти його такий крок бо мала свої плани. Плани щодо нього. Діана хоч і не була закохана в Дениса але увагу на нього звертала. Вона цінувала його талант. І не лише. Хто може сказати напевне, про що мріяла Ді, коли повернеться. Що вона думала тут побачити, застати. Які у неї були плани на Дена. Але знати хотіла вона явно не це. Тоді чого так возмущатися? Він зробив свій вибір.

        Вона взяла телефон і набрала номер. Ніхто довго не відповідав. І от нарешті почулося таке тепле і таке якесь чуже

– Привіт! – це бла вона, Ліля – Ти вже вдома?

– Так – ледь чутно відповіла Ді.

– Я така рада, що ти приїхала. Нарешті. Нарешті ми зможемо з тобою побачитися, поговорити. Я так давно тебе не бачила, що вже й аж забула як ти виглядаєш.

       «Так, давно – подумала Ді – більше чотирьох років. І я теж за тобою скучила!». Але промовчала. І тільки тяжко зітхнула. Назад нічого не повернеш.

– Приходи в гості – продовжувала Ліля – Ми будемо раді тебе в нас бачити. Ти ж напевно уже все й сама знаєш все.

– Чула – відрізала Ді. Вона ніби не хотіла про це говорити.

          Так, вона вже все давно знала. Знала ще коли була в США. Але тепер це стало реальністю. Ну що ж – і з цим якось треба жити.

        Але була ще одна важка правда. Аня, дівчина Андрія, викинулася з вікна. І тепер пані Оксана мала зробити один складний вибір. Або вона забере дитину до себе. Або дозволить вирішити долю дитини соцслужбам.

          Діана мовчала. Вона водночас і хотіла і боялася взяти на себе такий важкий тягар – чужу дитину. Чужу, бо хто вона їй? Вона ще така молода, недосвідчена, самотня. Яка там дитина. Але з іншого боку – їй теж колись дали руку. Пані Оксана уже стара. І вона не зможе впоратися з цим молодим, всюдиприсутнім організмом. Батьки Ані категорично проти брати дитину на себе. Вони, після смерті дочки, взагалі поринули в депресію. І це цілком зрозуміло. Але жит треба далі. 

– Знаєш Мамо – якось несміливо звернулася Діана до Оксани Василівни – нам треба забрати малу до себе. За будь-яку ціну.

       Її голос звучав як голос совісті. Тихо і водночас так голосно. Спокійно і водночас так виразно емоційно. Так, наче це було зовсім не звертання а константація факту.

– Я стара – мені не дадуть.

– Я візьму! А що ти так на мене дивишся, мам?! Так, я візьму її на себе. І все!

       Цього пані Оксана не очікувала. Навіщо їй це? Для чого? Кому ця жертва? Часто так може зробити жінка, котра не має дітей. Або котра зробила невдалий аборт і стала безплідною. Можливо таких людей потім мучить сумління. Може проблема нереалізованості? Але молода, повна сили, енергії, успішна, перспективна дівчина?! Навіщо? Але відповіді не було ні в одної ні в другої. Це була ніби спонтанність. Але й водночас добре обдуманий крок.

– Добре – відповіла по якійсь хвилині на це пані Оксана – тобі дозволять. Ти оформиш документи. А далі? Це ж відповідальність, донечко! Нащо воно тобі?

       В її голосі звучала недовіра до слів доньки. Недовіра чи готова та на цю жертву. недовіра а може радше застереження. Бажання утримати від чогось не обдуманого.

– Якось воно буде… Знаєш, я не хочу аби мала потрапила бозна де. І потім блукала життям не знаючи хто вона і звідки. Анині старі не візьмуть, ми не візьмем – її здадуть в притулок. В кращому разі так.

– Може їй там знайдуть сім’ю. нормальну, повноцінну. Ти ж знаєш, що дитина має мати обох батьків. Звідки ти їй знайдеш тата?

– Знайдуть, але чи нормальну. Кому там буде в голові куди дитина попала. Нині ніхто нікому не потрібний. А тим більше діти. Хіба що, щось не дай Боже станеться, то будуть трястися всі. А так – пішла і пішла. Або усиновлення за кордон. Там взагалі «лажа»…

      Діана була права. Вона знала «тонкощі» цих «потоків». І сперечатися з нею не було сенсу. Як і продовжувати розмову. Оксана Василівна дала згоду на це. І Діана почала збирати потрібні документи.