2

                 Пані Оксана була рада бачити свою донечку. Нарешті. Нарешті, вона знову вдома. І як би там не було, дякувала Богу, що та щасливо прилетіла. Вона переживала за рідну не свою дитину. Так, пані Оксана могла і не дозволити Ді віддалятися так далеко в світ. Але чи це була б тоді любов? Чи була б вона тоді справжньою мамою? А не просто егоїстичною маразматичкою! Так, вона боялася за Діану, переживала, молилася за неї. Але не перечила їй йти вперед. Ніколи. Бо вважала, що так буде не чесно. Оксана Василівна говорила, що її місія виконана і далі вона лише може допомагати, підтримувати, любити і сприймати свою дитину якою вона є. Але не вказувати. Не змушувати щось робити. І боронь Боже маніпулювати почуттями, як це іноді роблять батьки, мовляв « та я твоя мама… та ти ніщо без мене…та ти маєш мене слухати до гробу і таке інше». Вона знала, що це вбиває молоду особу. Знала, бо вміла працювати з дітьми. Вміла і любила. Тому, сьогодні вона була просто щаслива. Що ще треба говорити. Для чого?

         Натомість Ді почувалася якось ніяково. Вона фактично, кинула все. Лишила і просто повернулася. Не добилася зірковості, не стала «паблішвумен». Ні. вона все кинула. І це було розчаруванням. Але це так думала лише вона.

– Ти знаєш, Діанко, я така рада що ти нарешті приїхала. – говорила Оксана Василівна, сидячи за столом – Ці довгі роки я сумувала за тобою. Я молила Бога аби все в тебе було добре…

– Ти знаєш… я зробила дурницю. Велику дурницю – здихала Діана – Я не добилася нічого. Я все лишила на половині. Я лишила все… кинула… бо мені це все набридло. Осточортіло.

– І правильно зробила – якось дивно відповіла пані Оксана. Вона глянула на свою доньку і усміхнулася.

– Може… А може ні. Все, більше я не зможу поїхати. Ні, поїхати я зможу але мене ніхто не візьме. Контракт закінчився. А я …

– Будеш жити тут… хіба так погано.

– Не знаю, мамо. Може й не погано. Не знаю.

– Головне що ти жива і здорова – усміхнулася пані Оксана.

– Для тебе – так. А для мене …

– І для тебе теж.

         Діана сперла голову руками. Вона згадувала, відтворювала в уяві все як було. Все, що залишиться лише в її спогадах. Все, що було там – далеко звідси. І що там просто розвіялося як дим. І чого більше ніколи не буде. А що було? Та нічого. Так, вона мала певний успіх. І що далі? Рано чи пізно він закінчиться, як і все інше. Там, за океаном люди прагнуть хліба і видовища а не голого таланту. Їм він не потрібен. Талант, який не можна вигідно продати, представити, розкрутити не має сенсу.

            Ось вона, ще одна правда нашого часу. Ми не потрібні нікому. Як і нікому не потрібне мистецтво і правда. «Хліба і видовищ» - ось чого прагнуть люди. І чим можна їх купити. Їхню прихильність, їхню увагу, їхню похвалу. Але на деякий час. Не більше. А коли це їм набридне – вони почнуть шукати собі нового ідола. І процес триватиме далі. І жінка це зрозуміла. Вона зрозуміла, що рано чи пізно вона виснажиться створювати ілюзію. А тоді прийде нова «іграшка» із новими «штучками» і посяде її місце у цьому коловороті шоу і бізнесу. Коловороті, в котрому людина лише гравець. А що станеться тоді з нею? Нічого. Відійде у тінь і буде доживати свого віку в ілюзії щастя і заздрості іншим. 

– Знаєш, доню, світ не досконалий – продовжувала пані Оксана – І ти уже це побачила сама. І ніде добра нема. І не буде. Але для мене, як для мами, завжди головне щоб ти була жива і по справжньому щаслива. А щастя за гроші не купиш. І кохання не купиш.

          О, що таке справжнє кохання. Яка це таємниця двох поєднаних в одно сердець. Як а це містерія. Яка це цінність у часі холодних машинальностей і віртуального світу. Яка це ноша і яка це прекрасна річ, кохати і бути коханим. Бути тим гарячим промінчиком для іншого. Бути зорею на його небозводі. І не треба жодних високих подіумів, перемог у якихось номінаціях. Не треба. Досить почути від потрібної тобі людини так бажаного і так теплого одного слова. О, яка це велика філософія. І як мало нею володіють і готові служити їй. Як мало тих, хто готовий по справжньому вдихати цей п’янким аромат щастя. Такий ніжний і смертоносний. Але й так бажаний і так приємний.