1

          2012 рік. Україна. Київ.

         Була похмура погода. Збиралося на дощ. Тепле алей водночас вологе повітря. Так зустрічав своїх гостей сьогодні Бориспіль. Потік в тисячі людей. Кожен кудись спішить. Хтось звідкись вертається. На когось десь чекають. Хтось від чогось втікає. У цьому потоці тисячі доль, життів. Сльози прощання, радість зустрічі, зітхання самотності – все це можна побачити, прочитати на кожному з пасажирів. Аеропорт наче окрема така собі держава в державі. Тут є все для повного функціонування. Але й разом із тим це все тимчасове. Як і все, що є у нашому життя. Адже ж все рано чи пізно теж відходить у минуле. Так і в цьому гамірному коловороті – все проходить.

      У кафе на другому поверсі сиділа молода жінка. Вона мовчки дивилася у вікно. Красива і багата. вона кидала втомлений погляд на зал і знову переводила його у вікно. А там і далі йшов дощ. Теплий, чистий, літній дощ. Та він її чомусь зовсім не радував. В кафе нікого не було. І тільки тихо грала музика.

     Дощ. Він як теплі сльози, що котяться по щоці. Він як тихий шепіт трав. Він як холодний подих свіжості. Він – цей літній дощ. Такий теплий і такий благодатний. Такий потрібний і такий вимолений. Той дощ, що тихо падав за вікном.

      А вона і далі чекала. Так, це була саме вона – Діана Кляшівська. Вона поверталася додому. Та чи добре вона зробила – відповісти собі не могла. Питалася себе: «для чого?». Але відповіді знайти не могла. Тай шукати її не хотіла напевне. Вона просто втомилася. Втомилася так жити, обманюючи саму себе. Втомилася від пафосу, ілюзії, брехні. Втомилася від ненависті і позірності, від фальші і дволикості. Втомилася. І сили далі так жити не було. не було бажання жити у світі безпросвітку мелькаючи як тінь на екрані мерехтливого марення самообману. Вона втомилася. Втомилася вдавати з себе ту, котрою не була. Втомилася приносити жертву тому страшному ідолові- Шоубізнесу, котрий пожирав нутро, забирав спокій і крав найцінніше що є в людини – її час. Втомилася. Більше вона цього не хотіла.

        Діана ліниво витягнула свій новенький мобільний. В Україні це була ще розкіш. Але не для неї. Вона повільно знайшла мамин номер телефону і зробила виклик. Йшли довгі гудки. Але ніхто не відповідав. Чому? Може не чула! А може не могла відповісти! А може з нею щось сталося. І тільки тепер, вперше, Діана подивилася інакше на ситуацію. І якщо колись вона спокійно ставилася до того, що мама не відповідала вчасно. То зараз її ніби вдарило струмом. Вона почала переживати. Чи не вперше у своєму житті вона справді почала боятися за маму. Боятися. Так, саме боятися. А не просто думати про неї. Тільки тепер вона розуміла, що кожен день без неї для мами міг стати останнім. Що будь-якої миті наше життя може обірватися. І ми більше ніколи не зможемо сказати близьким нам людям як сильно вони нам потрібні, як ми їх любимо і як ми без них сумуємо. Ось вона правда, котру так не усвідомлюють молоді, сповнені сили й енергії, оптимізму і жаги до життя люди, втікаючи з дому, сварячись, конфліктуючи завдаючи болю найріднішим.

    Після другого безуспішного дзвінка Діана почала нервувати. До відльоту з Києва до Львова залишалося ще дві години. А звідти ще треба дістатися до свого міста чимось. Буде три-три з половиною. Це час. Це багато часу. І за цей час може багато чого статися. А може й нічого. Але ж людина, котра починає переживати думати про найгірше. Діана боялася тільки одного – щоб не було запізно. Адже вона лише тепер пригадала, як мама скаржилася останнім часом на біль у голові. А це може буди будь-що недобре. А трубку не брав ніхто і втретє.

     Страх. О, ця страшна сила страху здатна на найбезглуздіші вчинки. Страх, котрий оволодіває людиною, здатний знищити її, зруйнувати з середини. Вбити її без жодної зброї. Ось найстрашніша зброя людини – страх. Посійте паніку, страх і людина паралізується. Вона не зможе далі думати нормально, сприймати ситуацію, реагувати на неї. Вона стає некерована. Вона стає наче бик, що реагує на рух, не розуміючи що дразнячий його лише кепкує. Страх паралізує. Страх затискає. Страх руйнує. Переживання за близьких це одна із людських якостей. Але це теж страх. Один з його видів. І які б ми не розписували теорії все одно людська природа залишається такою ж як і завжди. Ці внутрішні поштовхи не здатні приглушити навіть найрозвиненіші психіатри і психологи. Він є і буде жит в нас, як частина нас самих. І житиме доти, доки житимемо ми самі. І навіть в останню хвилину страх проявляє себе в усій своїй силі, випускаючи на волю всі найбільші кошмари людської підсвідомості. Тоді мозок людини працює на всі сто відсотків. І саме в цей момент людина переходячи рубікон життя, позбувається страху. Ось вона, істина. …

        А літак уже набирав висоту покидаючи сірий, холодний Бориспіль. Скоро, ще трошки, і вона буде знову вдома. Ще трошки і все повернеться як і було до. Ще трошки і вона знову стане простою Діаною. Змиє тони косметики, скине свої модні шмотки і буде як і решта звичайних жінок свого часу. Ще трошки. Але чи буде це?