6

             Життя – це ріка. Це мить нашого згорання у просторі і часі земного матеріального світу. Ми це лише ілюзія того, що проектує наша душа. Яка страшна це істина. Але вона є. І нікуди ми від неї не подінемось. Хочемо ми того чи ні. ми є те, що є тут і зараз. Без ілюзій майбутнього, без тіней минулого, лише факт сьогоденнішнього. І чим швидше ми з цим згодимося – тим краще буде для нас самих. Хоча робити це можуть не всі.

         Ліля стояла на березі Дністра. О, яка це красива, широка, таємнича ріка південно-західної України. Одна з великих рік в Європі. Вона несе свої води з Карпатських гір у Чорне море впродовж тисяч років. Ще античні автори, такі, Геродот, батько історії, згадували цю величну ріку. Кажуть, вода заспокоює, відправляючи все за водою. Варто лише вдивлятися у воду. Або навпаки дозволяє згадати. Або просто відпочити душею.

           Жінка дивилася мовчки у воду. Про що вона думала? Важко було вгадати по зовнішній поставі. Та явно вона щось згадувала.

            Поруч стояв чотирирічний син Олесик а трохи далі бігала дворічна Адріана. Чоловік порався біля машини. Вони просто вирішили прогулятися з дітьми. На дворі стояла гарна, тепла, літня днина. Сонце стояло вже високо. Обід. Жінка незчулася як заглибилася у власні спогади. Згадувалося дитинство, юність… згадувалася і Діана. Єдина і найкраща. Справді, найкраща. Це ж вона витягнула Лілю в люди, бодай на трохи. Втім, про подальше рішення Ліля теж не жаліла. Це разом вони були. І були сильні. Але після від’їзду Ді все змінилося. Лілія зрозуміла своє справжнє призначення. І з усього було видно, що не пожаліла. Вона згадувала Ді з теплотою, з ніжністю, з певним трепетом. Що було такого у тій білявці? Вона не могла відповісти. Але в певній мірі сумувала за нею.

           Роман тихо підійшов і обняв за стан.

– Любуєшся Дністром?

– Атож…

– Так, вода завжди прекрасна. Може скупаємось?

– Ні. Діти почнуть лізти за нами а я цього боюся. Ти ж знаєш яка вона – вода.

         Що вона мала на увазі під отим словом «вода». Можливо, і справді воду. А може, щось інше. Але Роман ніби розумів цей підтекст. А може просто вдав, що розумів. Або просто так сказав:

– Знаю…

          Втім, це було не важливо. Важливо було те, що вони любили одне одного по-справжньому. І обоє були у цьому подружжі щасливими. Ось це якраз і було важливим.

         Роман не сумнівався у вірності дружини. Абсолютно не сумнівався. Він довіряв Лілії і боготворив свою «дорогу дружиноньку». А що ще сказати. Вірна, чесна, розумна, смирна, хазяйновита, добра мама, красива жінка, повна опора свого чоловіка – ось частина з тих добрих якостей Лілії.

         Та була ще й темна сторона. Але про неї Роман не знав. А Лілія ніяк не хотіла її навіть згадувати. Вона боялася навіть думки про неї, бо та могла зруйнувати все її щастя. Темний бік світлосяйної дружини. І ця темна частина була якраз пов’язана з нею, з Діаною. Дуже тісно пов’язнана причому. Але це мало залишитися в глибокій таємниці і померти разом з ними обома. А так, як Ді була далеко, за кордоном, Лілія могла спокійно насолоджуватися свіжім повітрям швидкої, бурхливої з витоків і непередбачуваної ріки, як саме життя, Дністер.