5

       Що є найбільшим щастям у житті людини? Хтось мріє про великий бізнес. Хтось прагне виділитися. Інший готовий на все заради слави. Ще інший прагне якоїсь мнимої досконалості, духовного розвитку чи ще там чогось. Хтось прагне висот кар’єрного росту. А хтось просто мати. Мати сім’ю, дітей, дім, затишок. І все би готовий віддати заради цього. Але нема. Нема і нема надії, що буде.

            Вікторія Беркович давно мала все: дім, машину, гарну роботу. У свої неповні тридцять два вона могла собі дозволити більше аніж будь хто працюючи все життя. Єдине чого не було – це дітей. Троє чоловіків, котрі змінювали по черзі один одного лише залишали їй гарні позиції, знайомства, гроші. Тай що ж іще вони могли їй залишити, якщо прожили кожен з нею не більше року-двох. Першим, офіційним був Сергій. Він був милий і романтичним. Та Вікторії цього було не досить. Тому вже через рік вони розлучилися. Хоча справжня причина розлучення була дещо інша. Сергій дізнався, що у дружини були коханці. Багато. Він ніяк не міг пробачити цей плювок. Ніжний натурою, він просто втратив голову від такого шоку. А Віку це мало хвилювало. За кілька місяців вона «вдихала аромат життя» уже з іншим. Ось так. Та все це «веселе» швидко минуло. І настала пора розплати. Страшний діагноз для жінки – безплідність. Звісно, що так. Після скількох абортів. І от тепер вона все ж таки «мама». Змогла добитися усиновлення. Святослав-Олександр, так звали її прийомного сина. Світленький, дрібненький хлопчик, з великими голубими очима. Це мале чудо було тепер для Вікторії єдиним шматочком щастя. Тільки тепер вона почула, що душа її в спокої. Лише зараз, коли ця мала людинка пустувала в її хаті Беркович була задоволена всім. І не важливо, що було у неї на роботі, яка погода творилася за вікном або про що пліткували у неї за плечима. Все це тепер було не важливим. Воно не мало жодного значення.

        Якось одній із своїх знайомих вона сказала: «я не можу собі уявити, як можна було залишити дитину в притулку! Як можна було! Як можна було відмовитися від малого! Для мене це жесть. Просто жесть!».

        Сьогодні Вікторія мала гарний настрій. Вона поверталася з роботи. Автобус був повний. Всі кудись спішили. Кожен мав свої переживання, настрій, втому. Хтось кудись не встигав, хтось звідкись повертався, хтось просто їхав. І всі мусили разом терпіти одне одного у цьому вагоні-автобусі. Вікторія, тепер уже солідна пані, працювала в іншому місті. Так часто буває. І це має свої переваги. Тут ти не знаний ніким. І всі перед всім рівні. А в дома. А що вдома? Ти сій. І всі вважають тебе ніким іншим як просто павликом, машкою, вітьком і так далі. От і Вікторія у себе на роботі була Вікторія Йосипівна. Ну або пані Вікторія. У рідному місті вона була б просто Віка. І то в кращому випадку.

        Жінка сиділа біля вікна, за котрим мелькали тіні дерев, кущів, іноді машин. Вона повністю поринула у роздуми. Так роздуми. Тут, у цій тиші, вона могла на кілька хвилини зануритися у саму себе. «Хто сказав, що життя може бути тільки одноманітним – думала Вікторія – От я, для прикладу. Маю все, що хочу. Добиваюся. А як інакше вони хочуть. У Машки аж щелепа на пальці впала як побачила мене з малим. А всі вони як пліткували, поза очі, що я буду котів на старість годувати! І це «подружки» називаються! Жаба їх душить, що я маю все. Бо я пашу як кінь! А що вони думали – мамашині донечки. Думали, що то лиш можна оцінки в школі купувати, поки ніхто не знає. кого вони хотіли дурити. Так, я не вчила аж так дуже. Але я працювала над тим аби отримати те, що я маю. А вони думали – то з неба падає. Ірка вже зі мною навіть говорити не хоче. Заздрить паскуда…». Ці роздуми перебило чиєсь: .

– Привіт Вікуся – це була та сама, нещодавно згадана Ірка.

        «Згадай про … а ось і воно» - не без сарказму подумала Вікторія. Але своєї ненависті не показала жодним м’язом.

– Привіт. Сідай. – сказала аби сказати, бо говорити не хотіла з «подругою» ніяк.

– Та… їздила до свої родички, до тьоті Орини. Та захворіла. А ти як?

– Дякую. Добре. – дипломатично і сухо відповіла Вікторія. Це мало би обірвати розмову.

– Ой, ти знаєш що я чула? – з-запалом гуділа Ірка – наша Марійка розходиться зі своїм Дмитром. Ти собі уявляєш?

– Ну і що – сухо, наче константувала якийсь факт Вікторія – А мені що!

– Та бідна Маруська… Вона так з ним намучилася… - ніби схлипувала Ірка.

– А не треба чужих чоловіків брати – раптом врізала Вікторія – Її хто просив розбивати сім’ю!

– Ти про що – зробила круглі очі Ірка. Вона явно не чекала такого від своєї подруги.

– А про то – продовжила спокійно та – що Дмитро був заручений! І мав уже одружуватися зі своєю дівчиною.

– Тою страшудою? – напундючилася Ірка.

– Та «страшуда» успішна бізнесвумен, кандидатка у депутати, мати трьох дітей, прекрасна дружина. І при тому – тут Вікторія наголосила – ПРИ ТОМУ НЕ ПЛЮЄ НІКОМУ ДУШУ, НЕ ОБГОВОРЮЄ НІКОГО ЗА ПЛЕЧИМА, НЕ БРЕШЕ І НЕ ДОСТАЄ ЗІ СВОЇМИ ІДІОТСЬКИМИ ЗАМАШКАМИ!

          Остання фраза була наскільки чітко сказана, що її міг зрозуміти будь-хто. І навіть Ірка, котра до тепер строїла з себе вірну подругу зрозуміла що це безпосередньо стосується не лише марійки але і її в першу чергу. Саме вона колись відбила від Віки двох кращих хлопців міста: Андрія Кляшівського і Радимира Волоського, тепер уже небіжчиків. Саме вона, наговорила Радикові, що Вікторія гуляща. Ірина обчернила подругу думаючи, що хлопець поведеться на неї, нав’язливо створюючи в уяві хлопця образ стерви, хвойди, обманщиці. Радик повірив. Втім, сама «добра» і «дбаюча» залишилася теж з нічим. А Андрія вона відбила спровокувавши скандал, коли вони разом відпочивали. Вікторії з ними не було. І от Ірка, на наступний день, усім розповідала, що Андрій з нею мав стосунки. Це, звісна річ, не «додало» у без того крихких відносинах Андрія і Віки.