4

          Анна Котик. Одна із пасія Андрія. Тепер вона була самотня молода жінка з дитиною на руках. Зовсім не весело. Так, Оксана Василівна признала її своєю «невісткою». Але це були лише слова. Сама розуміла, що та зробила це лише із жалю. Бо любила її як дочку. Відколи Андрія знайшли мертвим вона не могла нормально спати. Снився. Приходив, наче живий. І ці сни були страшними. А починалося все так романтично.

          Ех, якби ж вона була знала, що все так вийде. Тоді Аня, вісімнадцятирічна юнка, вдихала повні груди життя і раділа кожному новому дню. Все було просто прекрасно. Закінчення школи, золота медаль, вступ до інституту, перші пари. О, це студентське життя. Яке ж воно чудесне. І от появився він – Андрій. Старший на дванадцять років, красивий, цікавий, комунікабельний, з почуттям гумору, забезпечений. Просто тобі принц. І вона не встояла. Це був її найкращий час. Кохання, пристрасть, романтика – все в одному. Прогулянки під зорями, поїздки, розмови до ранку… І ось все скінчилося.

         Аня гуляла містом. Дитину вона відвела в садок і тепер мала час «на себе». Ні, вона не збиралася займатися шопінгом. Просто так прогулятися. Як і у кожному місті на західній Україні, тут стояв пам’ятник Шевченку. А біля нього дві лавочки. Аня сіла на лавку. Тут, подалі від дороги, від переходу і гамірності вона нарешті могла посидіти в самоті. Раптом перед нею виросла постать пані Оксани:

– Привіт Аню – привіталася жінка.

– Ах це ви. А я задумалася тай не зауважила, як ви підійшли.

– Про нього думаєш? – спитала Оксана Василівна – Я сяду тут, біля тебе, можна?

– Так, сідайте… зітхнула Анна.

– Знаєш доню – почала жінка – тобі варто трохи поїхати десь, відпочити.

– Ви ж знаєте, що не можу. Тай тато на роботу, мама на роботу – я одна дома. А хто з дитиною лишиться? Тай… грошей …

– То не така аж проблема. Вкінці кінців, ще й я є. можу трохи допомогти. Знаю, що ти не хочеш аби я лізла до вас. Але ж дитина це і Андрія. Чому ти відмовляєшся від підтримки?

– Бо хто я вам? Ми навіть не були офіційно одружені. Ми просто жили разом. Тим паче, що у вас є своя дочка.

– Ти ж знаєш, що Діана забезпечена. І взагалі, ти для неї як сестра. Вона от переслала тобі і гроші і подарунки. День-два і будуть уже в нас на пошті. Так, що… Моя доню – і вона ласкаво глянула на Аню – не впадай духом. Що сталося – те сталося. Але жити треба далі.

               Вони ще посиділи якийсь час, погомоніли. І розійшлися. Анна поверталася додому з теплом у серці, котре їй подарувала Оксана Василівна. А пані Оксана занурившись у спогади, йшла по вулиці. Вона згадувала той час, як був ще живим Андрій, її похресник Радик, чоловік Дмитро і вони всі разом їздили купатися на річку. Як разом з Оленою, мамою Радика і Ольгою, мамою Ані були подружками ще зі школи. Як сама ще була молода.

          Як швидко летить час. Як все скоренько минає, відходячи у небуття. Все, наче кіно. Має свій початок і кінець. І ти тільки встигаєш обернутися а вже все пройшло. Все скінчено. Життя – це нестримний біг, трата часу і каяття за помилки. Час. Який же він цінний. Особливо, коли уже втрачений. Час – один з тих небагатьох речей, які не можливо змінити, підкупити, затримати. Час. А що таке час? Що важить він у втраченому житті?