2

        Над Львовом починався день. Небо було ясним. Мало по малу з-за обрію починало сходити сонце. Повітря було ще свіжим. По вулицях вже ходили людини. Але того страшного міського гамору ще не було. Місто прокидалося.

          Пані Олена ще вчора приїхала в гості до свого рідного брата Бориса. Він був старшим від неї на добрих три роки. І теж пенсіонер. Колись він був викладачем, любив фізику, хімію, астрономію. А тепер, коли уже відійшов на заслужений відпочинок присвятив себе, хто би міг подумати, рослинам. Борис мав за містом дачу. Ну як дачу, хату в селі. І там, майже, ціле літо пропадав зі своїми квітами, кущами, деревами. Тридцять шість ар для старого викладача були раєм.

           З сестрою він бачився не часто. І не тому, що не хотів. Зовсім ні. навпаки Борис дуже радий був її бачити. Але не завжди так випадало. Радше на свята. І от, коли Олена сказала, що хоче прогулятися цим старим, прекрасним, мальовничим містом – він просто таки був дуже радий. І навіть готовий був прогулятися разом.

         Ранком пані Олена вирішила прогулятися. Тиха, спокійна, Золота вулиця, котра огинала Гору Страт і виходила на Краківський базар, що на Клепарівській вулиці. Вона йшла і насолоджувалася цим прекрасним новим днем. Раптом в кишені задзвонив телефон. Номер був не знайомий.

– Алло

– Доброго ранку! – сказав молодий жіночий голос.

– А це ви, Мар’яна? – сказала пані Олена – Я зараз у Львові.

– Це ж прекрасно. Я теж. Чи могли б ми з вами зустрітися? Можна би було у «Львіських круасанах». Це на Шевченка. Якщо вам зручно.

– Нехай буде. Десь так хвилин через двадцять. Я лише біля Краківського базару.

      Рівно десять по десятій час пані Олена підійшла до вказаного місця. На неї вже чекали. На тротуарі стояла молода, красива, розкішна жінка років тридцяти-тридцяти п’яти на вигляд.

– О, рада вас бачити – звернулася незнайомка – А я вас зразу впізнала.

– Ви мене знаєте? – спитала пані Олена.

– Ні. І ви мене теж. Але будьмо знайомі. Мене звати Мар’яна. Я журналіст. І я зараз працюю над одним матеріалом. Будь-ласка заходьте…

        Жінки зайшли в середину. Тут вони вибрали зручніше місце і почали свою довгу, жіночу бесіду, котра плавно переходила до основного питання яке власне, і цікавило Мар’яну. Різниця між жіночим і чоловічим спілкуванням справді величезна. Як правило чоловіки більш простіші у висловлюваннях і більш пряміші у своїх намірах. Натомість жінка, вона завжди шукає хід. Як той середньовічний стратег будує цілу науку розмови. Вона не буде прямо говорити по суті але буде ставити питання, котрі на перший погляд не мають жодного відношення. Але ж ні. вона вже знає до чого це має її підвести. Ох ці всі психологічні хитрощі.

      Але не сьогодні. Сьогодні вони спокійно, довірливо бесідували. Розмовляли про се про те. Вели добру, спокійну тиху розмову. Переходили від одного питання до іншого, приближаючись крок за кроком до так бажаних для журналістки відповідей.

– Ви мене, будь-ласка, вибачте за такі питання. І дуже потрібне матеріал. І водночас так не зручно все це випитувати… Ну ви ж розумієте…

– Нічого. Все добре. Немає за що вибачатися. Знаєте, ми самі були винні. Так, він був красивим. Але такий егоїстичний. Просто синок. Володині батьки були багатими от він і робив що хотів. Насправді, він був боягузом. І боявся навіть відповісти за свої вчинки. Не то що би за інших. Але нас це не зупиняло. Ми бігали за цим «синочком». А чого ми чекали? А хто його знає! Він гуляв як тільки хотів. А кожна з нас думала, що він лиш «для єдиної мене».

– І ви теж ?

– Аякже. Я теж не безгрішна. Для чого когось зараз винити. Всі ми молоді творимо дурниці. Так, Володя був боягузом. Так, він користувався дівчатами. Це правда. Але ж з іншого боку. Ми самі винні. От Олег. Теж одногрупник. Гарний був хлопець. І розумний і ввічливий і чесний. Але ж він був простий. Він ніколи не ходив нікуди. Стипендію, як ми потім дізналися, віддавав батькам. Все вчився. На нього ніхто не звертав уваги. А який розумний був. Тай що з того? Батьки нічого не могли йому дати. От і подався закордон зразу ж як відкрилися можливості. А чого він міг добитися сам, без «дядька, стрийка, тьоті, взятки». Та нікому розумні не потрібні. І це не секрет. Скільки розумних людей бозна де. І тільки тому, що їм де дають тут розвинутися. Так і помер від інфаркту. Або Іван, однокласник мій. Тай що з того, що гарно вчився. Ще спочатку сяко-тако. А потім… Ну а Володька все мав надійні «плечі».

– Ах ну так- засміялася співрозмовниця.

        І вони ще довго вели розмову сповідаючись одна одній і піднімаючи настрій одна одній. А час летів так невпинно і так невблаганно. І тепер, за столиком затишного львівського кафе лише перед очима знову проносилися частинки з минулого. Того минулого, котре можливо і не надто хотілося піднімати. Того минулого, котре мало досить своїх темних плям. Але й разом з тим, того минулого, котре було вже прожите, прописане і книзі життя. І з якого вже не можна було змінити нічого. І лише залишалося згадувати і зітхати. Зітхати зі своїх промахів, помилок, втрат.