2

        Між Львовом, Лас –Вегасом і Києвом тисячі кілометрів. В цьому трикутнику метушаться мільйони людей, їздять десятки тисяч автомобілів і кожної секунди хтось новий народжується і хтось помирає. В цім коловороті подій, руху, марноти ми втрачаємо зв'язок із реальністю і забуваємо іноді навіть те, що було є і буде найцінніше в житті кожної людини. Холодні замові вечори кожен коротає по різному. Хтось в колі близьких, знайомих, родичів, коханих, друзів. А хтось в самоті. Одним із таких самотніх старих і не потрібних був старий Безбородько. Він більше не хотів і не міг ані працювати ані творити ані жити. Смерть дочки перетворила його життя на пекло. І лише в тепер він почав розуміти сенс свого цілого життя. Сенс, котрий був втрачений давно. А тепер доля піднесла ще один удар. Той, про котрого він навіть не здогадувався, той котрий був його сином теж помер. А найгірше те, що Радик був тут, так близько біля нього. жив під одним дахом. А він не зміг у ньому впізнати свою кров. Стари картав себе за те, що по суті сам допустив це все. Старий закрився в собі. Все до чого йшов такий довгий час, все чим жив, заради чого колись відмовився і від сім’ї і від нормального тихого життя – все враз стало непотрібним. Всі ідеї, амбіції, сотні ідей, планів, мрій. Все стало враз чужим і далеким. Він більше не відчував себе ані людиною ані потрібним ані живим. Це був не той шістдесятилітній Бездбородько а старий немічний дід, знищений і побитий життям. Все життя промайнуло перед очима. Все заради чого був готовий продати душу дияволу стало в один момент чужим і не потрібним. Що це: старечий маразм, розчарування чи досягнення вищого рівня просвітлення? Швидше за все два перші. Це і смішно і болісно бачити людину котра стала поліном, живим трупом. А ще болісніше дивитися на деградацію колись так світлої особистості. Це дуже страшна картина. Це як у Аушвіц у другій світовій. Це страшний суд душі. Людина від усвідомлення того, до чого призвели її дії, вчинки, слова потроху розчаровується в собі як особистості, втрачає себе як вищу істоту. А від безпорадності втрачає розум. Це боротьба між розумом і емоціями, світлом і темрявою. Хтось ще називає це війною світів. Називайте як хочете але результат один. І от він наполовину трупний вигляд і наполовину розтлівший розум.

Він сидів і намагався заспокоїтись. Голова боліла вже кілька днів. Якийсь дивний біль. Постійно і сильно болить. А головне жодні ліки не допомагають. Це трохи лякало його. Так може бути перед початком інсульту або друга і подальші стадії раку. А втім, це вже не мало особливого значення. сьогодні мала прийти Мар’яна. Вона працює журналісткою на одному із телеканалів. Це одна із спільних друзів його і Вероніки. Вона добре знала їх обох. І ще вона бачилась з Радиком в Житомирі на одній закритій вечірці в майже перед самою його смертю. Вона хоче про щось поговорити. Але про що? Може вона розкаже щось нове. Може проллє світло на всі його питання. Хоча на це старий не розраховував. Він був реалістом добре розумів, що може максимально дати йому ця розмова. Він як і колись, тридцять два роки тому, коли чисто по розрахунку відмовився від одної зі своїх пасій, що була від нього вагітна. Адже він був синком батьків з грошима і зв’язками а вона простачка. І от вона – його помилка. Можливо і в цей раз теж він помиляється.

    У двері хтось подзвонив. «Це напевне Мар’яна. А вона дуже пунктуальна дівчина. Навіть прийшла швидше на цілих двадцять хвилин»- подумав Безбородько. Він підійшов до дверей і поглянув в глазок. Це справді була вона. Безбородько відкрив двері. На порозі стояла молода жінка років тридцяти, в короткому модному пальто, темних джинсах і чоботах і з довгими халявами.

– Добрий день вам пане. Чи можна пройти – з усмішкою спитала жінка.

– Заходи, я тебе чекаю! Проходи в кімнату.

Жінка пройшла в коридор, скинула пальто і пройшла з хазяїном в одну із кімнат. Це була простора кімната. Хоча було видно, що тут давно не було господині.

– І ви так один живете? –  спитала Мар’яна – Не скучно вам?

      Вона мала чисто свої «погляди» на речі. Квартира була не погана, ділити її ні з ким не треба. Тай старий не аж такий вже й старий, якщо добре придивитися. Можливо, вона би і готова була сама згодитися на роль господині. Якщо б він запропонував. А чому б ні? Ну і що, що вона може бути його дочкою? Це не найстрашніше.

– Скучно! Не те слово… я …Я просто роздавлений… Навіть не знаю що робити…

– Співчуваю вам.

– Не треба…я сам винен. Віриш, я сам поховав її – він повернувся і глянув на жінку – Розумієш сам… Я повністю винен у цьому…

– Чому ви? Ну припустимо …Але ж Радик дорослий був уже, знав що робить.

– Я боюся, що він знав хто я… І напевне зненавидів мене. Думаю, що він не хотів мене більше бачити…Я ж обманув його

– Але ж ви і витягли його. І дали майбутнє. Чого іще треба?

– Саме це і погубило його. Знаєш, я думав що якщо витягну його з провінції – то мій син буде розвиватися, працюватиме над собою… Принаймні не буде спиватися як то є часто по маленьких містечках. Я вірив що він буде кращим ніж я… Я повністю вів новий проект. І думав, що закордоном буде лише певний час. Хто ж сподівався, що так все обернеться.