8

          А тим часом надходив час повертатися. Вечоріло. Сонце ховалося за горизонт, освітлюючи останніми променями усе навколо. І ще один вечір. І знову день добіг свого кінця. Так, як добігає свого кінця життя. Кожне життя. Все, що народилося мусить померти. І все, що було ще десять хвилин тому є лише спогадом з минулого. Все, його більше нема. І це є найсуворіша і найбільша правда життя. Правда, від котрої втікають, намагаються сховатися, пробують обманути. Але часу ще ніхто не зміг затримати ані на секунду. Часу, так часу. Цього страшного руйнівника людських амбіцій, фантазій, доль. Він невпинно тече лише вперед. Тече, як річка, води котрої назад уже не може повернути ніщо. Тече по секунді. І непомітно втрачається.

            Вечоріло. І усі троє поверталися до хати. Браянів друг збирався їхати. Він подякував за гарний обід і подався на своїм раритетнім авто.

– Ти не представляєш який він класний чоловік – звернувся до дівчини Браян.

– Ще би, це ж твій друг.

– Давній. Ми з ним давно не бачилися. Класний чувак.

– Знаєш, Браян, я хотіла тобі дещо сказати .

– Кажи.

– Я хочу поїхати звідси.

– То в чому проблема! Та хоч і зараз. Сіли і поїхали. Що нас затримує?! Без питань.

– Ні. ти не зрозумів. Я хочу поїхати геть з Америки.

– А в чому справа? – уже більш серйозно спитав Браян – Тебе щось гнітить тут? Може приколи Тома тебе обурили? То я скажу йому про це.

– Ні. я просто хочу додому!

– Додому? – повторив з якимось незрозумілим виразом обличчя чоловік – Додому… А тут тобі чим погано?

– Я там залишила саму маму. І взагалі, там друзі, подруги, все рідне. Все знайоме. А тут я чужа. Що не говори.

– І ти думаєш, що тебе там хтось чекає? – іронічно спитав Браян – Хто? Хлопець! Думаю, він до цього часу вже не одну собі знайшов. Хто – мама? А нащо ти їй здалася? От скажи.

– Ти не розумієш… Це ж рідний дім.. Це ж …

– Ді, все я розумію. Але скажи мені люба одну річ – кому ти там будеш потрібна без нічого. Це тут ти яка не яка а співачка. Це тут ти номінувалася на премії. А там? Що було там? Що на тебе там чекає? Ну! Чи ти думаєш, що приїдеш і ти і всі будуть в захваті від однієї лиш твої появи. Ну добре. Ну день-два будуть. А дальше? Що ти там будеш робити?

– Те що і тут.

– То чого ти втекла сюди. Чого там не пробивалася. Відповідь ти знаєш сама.

– Та знаю, знаю – зітхнула та – Але знаєш, кортить поїхати. Ну хочеться.

– Вірю. І я тебе не відговорюю. Просто раджу подумати добре перш ніж будеш щось робити. Ще є півтора роки часу.

– І що це змінить?

– Твій контракт закінчиться. Ти матимеш гроші, можливості, знайомства. А якщо зараз розірвеш – то втратиш все назавжди. Розумієш про що я.

– Так – зітхнула вона – А ти? Що будеш робити ти як я поїду?

– Ді, не став дурних питань. Я буду жити далі. Або тут або в Канаді або в Аргентині. Ну на крайній випадок переберуся до Австралії.

– І тобі не шкода покидати своє місце, свій дім, родину, друзів…

– Ді, а що таке дім? Це місце де я є тут і зараз. Зараз я живу тут і тут мій дім. А якщо я поїду кудись інакше то відповідно і дім мій буде там.

– Але ж…

– Але що? Ді, життя одне! Запам’ятай собі це! Не думай що ти комусь потрібна ще окрім себе самої. Ти будеш потрібна родині якщо ти матимеш долари в кишені. Друзі будуть тебе згадувати якщо ти зможеш щось для них зробити. Але зовсім не тому, що у них будуть великі ідеали дружби і родинні зв’язки. Люди лицемірні. І це факт. А факти річ вперта.

– Може і так – погодилася дівчина – Але є дім. Там де, ти народився, де ріс і все таке.

– О, так! – вже не без сарказму розсміявся Браян – Ілюзія, котрою нас годують ті, кому це вигідно. Яка різниця де я народився? От скажи яка? Це лише місце. І не більше. Ти не можеш прив’язуватися якогось місця. Бо воно буцім-то твоє. На цій землі, Ді, нашого нема нічого. От дивися – ти живеш тільки цією миттю. Тут і зараз. І це для тебе є і дім і друзі і рідня. Ось що є правда. Ніхто з нас не знає, що буде з нами завтра. А може і не буде нас уже. Це теж факт. Я маю будинки в кількох різних куточках світу. Але я ніде не прив’язаний.

– Тоді навіщо вони тобі?

– Щоб могти приїхати, відпочити, помилуватися на самоті природою. Побути одному. Це просто можливість іноді втекти від світу. От і все.

– І вони для тебе нічого не означають? І навіть ця хатина?

– Нічого. Хочеш – подарую тобі. А як будуть гроші куплю іншу. Це ж лише хата. Знаєш Ді, я розовім тобі одну історію. Але обіцяй, що не розкажеш нікому про неї. І не будеш з мене сміятися!

– Обіцяю!

– Колись, ще давно, я був таким я і ти. Я вірив у різні ідеї, доводи яких я не міг усвідомити до кінця. Я був одержимий ідеєю, що одні кращі за інших. Що люди поділяються на друзів і ворогів. Я ділив усе за певними ознаками, приналежностями, формами. І це було неправильно. Я виступав в одній із країн третього світу. Ми рахували цю країну третім сортом а її людей чимось таким собі. Ми бачили бідність в довколишніх округах. Коли ми сюди приїхали, мій друг сказав, що це була помилка. Бо, мовляв, грошей тут навіть і не видно ніде. А нас цікавило лише це одне. Але так, як ми були запрошенні – то нас там балували як могли. Ну і звичайно платити все як треба. І от якось до нас один бідний чоловік. Ми думали що він, як і десятки інших, просили грошей. Але ж ні. він просто підійшов поговорити. Так би мовити з цікавості. І от прощаючись він нам кинув таку фрау: «з нас витискають всі соки, обкладають податками, а ці гроші йдуть в пусті шоу. А там, за ширмою люди голодні, босі, без даху над головою». Ми тоді нічого не відповіли йому. Але й продовжувати концерт після такого вже не хотіли. Ти знаєш, я бачив тих людей, про яких він говорив. І це була правда. І це був лише початок.