7

        А тим часом Діана відпочивала разом із Браяном у його лісовій хатині. Вони не були коханцями і не зустрічалися. Вони просто проводили разом час. Просто так, без жодних зобов’язань. Без жодних правил. Без жодних наслідків. Вони просто були. Тут і зараз. І це надавало їхнім почуттям ще більших, яскравих емоцій. Для чого їм це? Ніхто сказати не міг. Адже, кожен з них розумів, що ця зустріч лише одна із тисяч інших з тисячами інших. Кожен з них усвідомлював, що це ніяка не любов і не почуття. Що це просто гра. Лише хвилинна слабкість на двох. От і все. Але продовжували її грати. Їм обом подобалося таке не визначене, не зрозуміле для обох почуття. Наполовину дружби і наполовину пристрасті. Це були не почуття. Ні. це був лише спалах емоцій.

           Так тривало два тижні…

          Звісно, добрий відпочинок має мати місце в житті людини. А якщо ти ще творча особистість то це просто необхідність. Ти зобов’язаний бодай на якийсь час зникнути з поля зору очей. Зникнути з екранів, радіо, зі світу. Кудись подалі. По ближче до природи. І однині. Сам на сам із собою, з думками, з емоціями, мріями, фантазіями. На одинці зі своїм внутрішнім світом. Зі своїм «я». Але і відпочинок не завжди приносить задоволення. Іноді людина отримує цілком протилежне від очікуваного. Наскільки протилежне, що людина вже й сама не рада такому «відпочинку».

        Якогось дня до них у гості навідався Томас Гвейлем – старий Браянів друг. Він був старшим на років з вісім. Не високого росту, огрядний мужчина, з коротенькою борідкою і сивим волоссям. Шкіра у нього була смугла. Не надто приємний тип. Ще й до всього з чорним гумором «для повного щастя». Вони з Браяном довго про щось собі окремо говорили, сміялися. Діана слідкувала за всім, що відбувається. Дівчину насторожувала поява не знайомого їй чоловіка. Але містер Томас був не таким вже й поганим, як здавався на перший погляд. Так воно іноді і є. людину судять по її зовнішності, забуваючи про душу. Про ту, найосновнішу частинку кожного. Її погляди, її думки, її переживання і смаки. Легше всього є ставити штампи на інших. Але не завжди ці перші враження можуть бути правдивими. Нарешті обидва підійшли до Діани, котра сиділа на веранді.

– О, то це твоє нове захоплення «ангелом в людському тілі» - пробубнів старий Томас.

Він напевне мав уже поганий трохи слух, бо говорив доволі голосно.

– Так – тихо відповів Браян. І коли вони нарешті підійшли ближче додав – Познайомся з міс Діана. Власною персоною.

– Вітаю – схилив голову в поклоні старий. Він не був багатослівним.

     Вони разом увійшли до середини. Тут на них чекав обід. Або вірніше те, що Діана захотіла приготувати. Всі їли її «витвори кулінарії». І всім було смачно. А це напевно найголовніше  для господині – щоби гості не бубніли про погано зварене чи спечене. По обіді вирішили прогулятися до озера.

– І не страшно вам самим тут бути – звернувся Томас до Діани – Все ж таки, кругом така глуш. Ні душі живої.

– Я ж не одна – усміхнулася дівчина – До того ж мене є кому оберігати.

       А оберігати й справді було кому. Браяна всі довкола знали. Зв'язок підтримувався через інтернет. Так що навіть у цій глушині вони мали повну комунікацію з усім необхідним. Розмова потроху перейшла на інше. Браян розпитував про друзів, розказував щось із життя. А старий Томас у свою чергу розповідав цікаві комічні історії, котрі з ним ставалися останніми роками.

– То ви з самої таки України? Так? –опісля довгих веселих розмов запитав Томас.

– Так.

– І що ж привело молоду, красиву, розумну дівчину в таку далеку країну?

– Я виграла конкурс і поїхала як би то сказати…

– Як співачка-початківець – підправив Браян – Ти не уявляєш, Томе, коли мені сказали, що я буду співати з тим малим Аленом чи як там його. І тут раптом кажуть, ну і ще приїде одна дівчина з-за кордону. Я думав – це кінець. Але ж ні.

– То вона співати приїхала. А там, у вас, як з тим?

– Так собі – відповіла Ді – маєш гроші значить протягнеш. А як ні…

– Це капіталізм, дівчинко – підсміюючись сказав старий – Тут кожен сам за себе. Це правда. І це має свої плюси і мінуси. Тут, як і всюди треба багато працювати аби щось мати. Бо ані молоком ані медом тут береги не встелені.

– Це правда – зітхнув Браян – не встелені тут береги нічим. Все як і всюди.

– Моя бабуся походила з України – вів далі старий – Вони там жили десь близько до моря. І десь перед початком Першої Світової війни вони перебралися сюди. А я так і не відвідав її батьківщину. Хоч обіцяв їй, що поїду колись.

– Поїдь – гукнув Браян – Обов’язково поїдь, Томе. Там класно.

– Я відпочивав там. У горах. Яка там краса. Ти не уявляєш. А море яке там… Чорне здається. Так?

– Ага – кивнула Діана.

        І вона згадала свій дім. Дім, котрий зараз від неї так далеко. Дім, котрий вона, уже четвертий рік як покинула. Дім, перед нею тепер лише в спогадах, снах, думках. І їй стало жаль. Жаль старої матері, котра там залишилася одна. Жаль друзів, подруг, знайомих з котрими так довго зналася, спілкувалася, дружила. Тут вона ніхто. Як сирота. Одна в чужому домі. Ось вона – плата за мрію. Мрію стати чимось іншим, кимось більшим. Мрію, яка є лише в уяві і не має нічого спільного з ілюзією. Адже навіть дві або три номінації нічого не змінять в середині. Нічого не додадуть. Чуда не станеться. Людина залишиться такою ж якою і була. Все залишиться так як і було. І навіть якщо нині ти зірвав куш – то не відомо що буде з тобою завтра. Життя складна річ. І чим швидше людина зрозуміє це – тим краще для неї. Чим швидше почне класти правильні цілі тим простіше буде їй у цьому вирі під назвою життя.