5

        На дворі була зима. Сніг білою ковдрою укривав все навколо. Вечорами лютував мороз, малюючи візерунки на склі. Або скрипів під ногами прохожих. Все навколо вдягалося ніби в казку. Зима. Яка вона красива, ця пора року. І хоч за вікном температура може опуститися до мінус десяти-двадцяти градусів але все ж якесь незбагненне, чарівне, святкове залишається в душі. зима. Вона приносить свої корективи у життя кожного. Новий рік, Різдво, можливість зібратися разом в колі родини чи друзів – ось що таке довгоочікуване. Таке бажане. Таке цінне. Це внутрішнє свято. Зима. Яка ж вона прекрасна у своїй неповторності.

       Пані Олена давно вже забула, як це жити в колі великої сім’ї. вона залишилася давно сама. І тепер її єдиною втіхою була праця на землі. А коли сніг вкривав землю – кролики, котик і пташки, котрих вона підгодовувала. До старої вчительки приходили діти на репетиторство, котре тепер набирало що раз більшої популярності. І не дивно. Адже, нові вчителі не надто дбали про те, щоб передати знання дітям. Тай і знань у них як таких не дуже було. Так, були можливості, були технічні устаткування, було все. Але бажання не було. Вчителя перетворили в ніщо. І кожен, хто ще недавно прагнув ділитися цим великим даром знань – ставав байдужим виконувачем механічних потребностей. З іншого боку були батьки, котрі посадивши дома своє чадо на трон, зовсім не бажали знімати його звідти і поза домом. Деякі мамаші вважали свою дитинку мало що не новим Енштейном чи Сарою Стрейзан і Боже борони було щось сказати напроти. Вони, колись самі будучи неуками, тепер диктували як вчитель повинен «колисати їхнє щастячко». Тому більшість молодих педагогів просто плювала на все і пасивно робила свою роботу «аби день пройшов». Така «політика» була вигідна всім. І дорогенькі «мамаські» були задоволені від своїх «сироумних» діточок. І вчителі не гризли свобі нерви пояснюючи таким «елементам», що їхню дитину варто показати психологові або й «екзорцистові». Всім на все було пофіг.

        Але поза всім приходив час розплати. І коли появлялися на горизонті екзамени начиналася паніка. Паніка була в тих, хто «плював в стелю» весь шкільний курс. Тепер «папінькі» і «мамінькі» бігали в істериці і шкали добросовісних вчителів, котрі б змогли і хотіли зробити диво – за рік зліпити їхнього чада нового математика і мовника. А ще входило незалежне оцінювання. О, яке це було страшне слово. «Прокляті ті кабінетні вискочки-теоретики, що понапридумували дітям свякої дурні – голосили тепер «нещасні» предки – Безсовісні зовсім. Як можна мучити так дитину. Моя дитина повинна стати другим Паваротті а її заставляють знати мову, якусь там літературу і ще й математику. Ну це взагалі! Як так можна. Та це ж витягування грошей. Скільки коштують ті курси, ті репетитори тепер. Ой йой. А ті вчителі в школі нічо не вчать. Страшний безлад. І взагалі нащо їх». Але ніхто не сказав, що проблема далеко глибша. Що породили вони її самі своїми походами до директорських кабінетів з «листами», з «торбами» з «знайомствами», «просьбами» про гарні оціночки любою ціною тд. І от наслідок.

         Пані Олена завжди йшла на зустріч людям. Вона любила дітей. І сумувала одна дома. Тому вона і бралася за «допомогу». Безплатно. Але з умовою. Її підопічний повинен був сам хотіти вчитися, шукати, працювати над собою. А вона зі свого боку роз’яснювала, підтримувала, підказувала, вчила. Але тягнути просто так вона не хотіла. Тай навіщо їй було неуків. Вона ж це робила чисто так для робити. Ні про які гроші мова йти не могла. Їй цього не треба була.

       Тепер у неї було четверо «міцних горішків». Всі четверо жили не далеко. І вона вчила ще їх батьків. Тому і знаючи її як доброго педагога, тепер уже колишні учні, віддали своїх дітей на «виховання» і своїх дітей. І не помилилися. Маринка, семикласниця, за рік такої підготовки уже виграла третє місце на обласній олімпіаді. Андрій і Мирон теж мали кілька олімпіад і конкурсів за плечима. З ними пані Олена займалася уже по три роки. І останній у списку був Ігор. Хлопець теж встиг відзначитися. Стара вчителька нацюлювала їх на плідну працю.

– Моє завдання не створити вам ілюзію знання – говорила вона – але дати вам поштовх його розвивати в собі. Розвивати саме те, що у вас уже є. і не важливо будете ви пов’язувати своє подальше життя з цим предметом чи ні. Головне це навчитися працювати головою. Ось що для вас має бути в першу чергу найосновніше. А все решта буде !

       І так воно було. Вони це відчували на собі. І дітям подобалося. Вона не просто їх вчила предмету – але пояснювала як думати, як розгортати ситуацію, як аналізувати матеріал, як шукати потрібний матеріал, як будувати свої відповіді. І для них це було круто. А вона пишалася своїми вихованцями.

    Якось вона зустрілася з однією своєю знайомою.

– Оленко, ти просто чудо! – сказала та – Ти не уявляєш які ми були здивовані з Ігора. Та він був повний нуль. А за два роки – такий результат. Видно було зразу, що він до тебе ходить на уроки. Чисто твоя методика.

– Ну це не моя заслуга – скромно відповіла пані Олена. А в душі їй було так приємно. Приємно, що вона ще не забута. І що найосновніше це те, що хлопчина почав  справді вчитися. І не лише з її предмету.

– Ти знаєш – продовжила та – я завжди кажу, що справжній вчитель це «діагнос». Навіть після всього залишитися вірним своєму поклику.

– В тому нема нічого такого –відповіла пані Олена – Просто мені це подобається. От і все. Мені подобаються діти, котрі вчаться. Мені подобаються люди, котрі думають. Мені подобається дарувати те знання, котрим колись поділилися зі мною. Це приносить задоволення. Душевне задоволення.