4

    Три роки потому…

         В двері хтось постукав. Ліля вийшла відчинила і втратила дар мови. Перед нею стояв монах.

– Впізнаєш? – спитав він.

– Перепрошую – ледве витиснула з себе жінка –  А ви…

– Так я – усміхаючись відповів той – Не впізнаєш?

– Ніі… - і раптом що перше потрапило на думку - Денис?

– Так я Денис. Денис Михайловський! Ну! Той самий!

– Ну заходи до хати. Боже, а що з тобою?

     Перед нею стояв уже не той хлопчина, що так мріяв побачити світ, грати на скрипці, отримувати овації. Ні це був зовсім інший, змужнілий, повний рішучості чоловік.

– Тобто, що зі мною?

– Та я тебе вже скільки часу не бачила… до того ж…одіж

– Я монах.

– А Італія?

– Я давно звідти приїхав. Давно. Але не хотів показуватися всім на очі. Спочатку був дуже пригніченим. А потім зустрів одного старця…

– Я так розумію, ти там пролетів, так?

– Ні. зовсім ні. Просто це все лише фальшива гра на публіку. Я завжди мріяв про то. Але коли побачив то все із середини. Яке воно гниле і манірне – сили залишатися там не було.

– І тому ти вирішив стати ченцем?

– Не тому. Я багато думав про нас людей про наше життя, про його сенс, про те що насправді має цінність. І ти знаєш, я так багато часу тратив намарно.

– А зараз? Що зараз?

– Зараз я щасливий. Ліля, щастя – це стан душі. Це спосіб сприйняття світу. Це сенс нашого існування. Зараз я задоволений усім. І мені не треба нікому більше нічого доводити, ні з ким змагатися.

– І  ти закопаєш свій талант – іронічно промовила жінка.

– Зовсім ні! це було б не правильно з мого боку так чинити. Але тут я можу зробити більше корисного. Я вже встиг написати кілька церковних творів, кілька пісень і ноти для кількох псалмів.

– Це звісно добре. І я рада що ти себе знайшов тут. Але як твої батьки?

– Вони навчилися сприймати все як є. Я ж не пішов десь блудом. І не помер. Просто там знайшов своє умиротворення.

– А Львович знає?

– Так. Він, на жаль, не такий комунікабельний як ти. Він надто гостро мене вичитав. Сказав, що я дурень. Що все втратив. Що це був єдиний шанс з тисячі. А я його закопав своєю тупістю і безхарактерністю.

– Он як… вкінці кінців – це ж твоє життя і твоя справа. Яке хто має право щось розказувати.

– Це не важливо. Я не ображаюся на нього. Він не розумів сказаного. Для нього це як би поховати заживо. А для мене народитися. Дасть Бог колись і він мене пробачить і зрозуміє.

– І що дальше7 – спитала Лілія. Їй уже самій стало цікава ця історія з Денисом.

– А дальше я їду – засміявся він – Я зайшов до тебе попрощатися. Як друг. Я їду в Сирію. Там буду вивчати старі наспіви, щоб могти їх обробляти для наших хорів. Потім, можливо, відвідаю ще Єгипет. Там одна з найстаріших церковних общин. А тоді на Афон. Маю лист від настоятеля. І гарну опінію ще дали. Так, що приймуть мене там. Можливо і назавжди.

– Ти що збираєшся там залишитися?

– Швидше за все так. Але це було б найкращим варіантом. Втім, як ще Бог дасть. Але думаю, що вже не повернуся сюди. Томі і зайшов попрощатися з тобою. І прошу пробач мені якщо я чимось тебе колись образив, або якщо щось сказав таке, або якось не та повівся. Я хотів попрощатися і з Діаною. Але чув вона поїхала. Шкода, що не зможу. Але попрошу тебе передати їй також мої слова.

– Звісно передам.

       Ліля дивилася на нього і бачила зовсім іншу людину. Людину,  котра себе віддала іншому світові. Людину, котра перестала жити матеріальними цінностями. Людину, котра повністю змінила свої думки, бажання, бачення, почуття. Абсолютно все. Це більше не був той розгублений хлопчик Денис, котрого вони всі знали. Це був чоловік, котрий знав що говорить і твердо вірив у те, що говорив. Це була цілком інша людина. Так, інша. Перед нею стояв брат Аристарх, людина що живе за іншими законами. Так. Це було прийняти не просто. Але це його вибір. І нічого втому не було. Тепер він щасливий. І це найголовніше.

      Але що значить бути щасливим? Що таке щастя? Втратити все і залишатися в спокої? Ми все рівно щось втрачаємо вибираючи те чи інше? Що залишиться від нас колись після смерті? І хто знає котрий вибір правильний а котрий ні? Тільки час розкладе все на свої місця. Тільки час покаже правду й ілюзію. Тільки час дасть побачити все.