3

      Заходило сонце. Тиша вкривала навколо все живе. І тільки двоє людей сиділи біля озера і милувалися природою. Тиша. Саме слово багато говорить за себе. Тиша. Така бажана. Така потрібна. Така вбивча і така заспокоююча. Така обнадійлива і така заворожуюча. Тиша. Це момент. Той маленький момент в історії людського буття, коли ти можеш побути сам із собою. З своїми думками, своїми клопотами і переживаннями. Це той момент, коли людина думками лише в інший вимір. Молиться. Або медитує. Або ж просто розслабляється.

     А сонце схилялося все більше схилялося за горизонт. І тільки маленькі його промені ще відблискували на вершках дерев.

– Ходімо в середину, бо скоро стемніє – промовив він.

– Зачекай. Я ще хочу трохи побути тут. Це дивовижне місце. Я так давно не була на природі. Таке свіже повітря. Такий душевний спокій. Знаєш, ну хочеться тут бути.

– Не дивно. Цю землю купив ще мій дід. Тоді, земля мала ціну. Не те що зараз.

– І залишив це все тобі!

– Ні – засміявся співрозмовник – Мій батько був змушений продати все. У нас не було грошей. А жити якось треба було. І от, років десять назад, коли я повернувся з успішного турне, я приїхав сюди. Люди, які тут тоді жили хотіли переїхати до міста. І я у них викупив.

– Браяне, чому ти один?

– Що ти маєш на увазі?

– Ти ж уже не хлопець у двадцять років. І ти сам.

– Той що? Хіба це злочин?

– Вибач, я не те спитала. Просто цікаво…

– Ді, знаєш – життя така річ… що на твої питання важко відповісти. Чесно.

– Або ж ти просто не хочеш відповідати. От і все.

– Ні. Але й відповіді сам не знаю. Краще давай помовчимо. Ще ніхто не міг так гарно розповісти як ця тиша. Послухай яка свіжість.

І вони ще сиділи на лавочці. А на дворі було уже повністю темною. Над озером сходив місяць. Ніч входила в свої права. Вона огортала своїм темним покривалом усе живе і запрошувала в тривалу подорож під назвою романтика. Та крихка нічна романтика, котра так манить молоде серце. Природа поринала у сон.

Нарешті обоє встали і пішли до будинку тримаючись за руки.

………………………………………

      А тим часом за багато кілометрів від них …

          Київ. Ранок.

       День був похмурий, осінній, холодний. Вже почали опадати перші листочки з дерев. Хмари повністю вкрили небо і заховали сонце від людських очей. Погода ставала все гіршою. Почав накрапати дощ. Осінній, затяжний, холодний дощ. Але місто жило своїм життям. Ніхто не звертав уваги на ці зміни. Все рухалося по своїй, утоптаній колії. Всі кудись спішили. Хтось на роботу, хтось на навчання. Автобуси, трамваї, таксі, машини – все кудись рухалося. І тільки один чоловік у всій цій катавасії залишався нерухомим.

       Колишній письменник, критик, бізнесмен, член багатьох спілок, голова багатьох журі і так далі лежав нерухомо у своєму ліжку. І от тільки тепер, коли уже відчував як холод смерті наближається до його горла він зрозумів справжню ціну свого життя. Всі нагороди, гроші, слава, можливості, зв’язки, вплив – все було нічого не варте. Кому він тепер про це розкаже? От вона хвилина правди. І тільки тепер він почав усвідомлювати всю правду життя, весь сенс. І поволі все життя почало плинути перед очима. Він бачив молодість. Бачив себе таким ще юним, красивим. Згадувалися і перші перемоги, і вступ до інституту, і дівчата котрі так вилися навколо нього. Згадувалися і його походеньки. Але тепер це були не теплі спогади. Ні. тепер це були болючі картини. Страшні, колючі картини дійсності, котрою він жив. І зараз йому від цього уже не ставало тепло на душі як коли але страшно, бридко. Він бридився сам себе. Він дивився тепер на себе ніби з боку. І це виглядалося уже зовсім по іншому. Не так приємно, як це було тоді. Ні. це було паршиво. Це було огидно. Він гуляв, пив, брехав. Боже правий! Яка це мерзотність виглядала перед очима. І він хоті перервати цей сон. Але не міг. щось не пускало. І чоловік був змушений дивитися на все це далі. Дивитися на себе самого. На свою поведінку, котрою вбивав не одну молоду душу. Тепер відчував що коїв, розумів кожен свій крок. Але каятися за це було пізно. Всі ці уривки життя неслися перед його очима знову і знову, зупиняючись на окремих його деталях. Деталях, котрі він тепер би волів не згадувати. Котрі волів би не пам’ятати, забути. Але вони були. І були вони частиною його життя. І це було найстрашніше. А ще, він побачив наслідки своєї діяльності.

      Перед ним постала Оксана. Та сама Пушкова, з котрою йому приписували роман. Вона була вся в чорному. І дивилася на нього ніби з під лоба.

– Оксано – це ти – ніби заговорив старий – Ти ображена на мене?

– Ти вбив мене Сергію! – слова прозвучали як вирок.

– Я? – здивувався він –  Як? Ти ж померла два місяці томі в аварії, в Польщі.

– Ні. Ти вбив мене ще тоді, давно. Пригадуєш? Коли ми провели тут ніч з тобою! І ти просував мене. Ще таку юну, таку дурненьку.

– Але ж і ти погодилася…

– Мені було всього вісімнадцять. А ти користав своїм становищем. І тим, що мені не було до кого звернутися. Я тоді ще так мало знала про життя.