2

      Тим часом Олеся, зведена сестра Лілії Малишевської, закінчувала своє навчання. Семестр пройшов добре. Тепер можна було розслабитися. Та дівчина була чимось стурбована. І єдиною, з ким вона могла поділитися своїми переживаннями це була сестра. Тож і цього разу вона пішла до Лілі.

            І хоч та уже жила окремо – все ж між ними зв'язок залишався сильний. І це напевно було добре. Адже, завжди є з ким порадитися, в кого щось запитати, до кого звернутися. А в житті повно різних поворотів. І хто знає де і що чекає на них. А так все ж легше. От вона і пішла.

          О дорозі Олеся ще встигла зустріти свою колишню уже однокласницю Лізу. Ох, Елізабет – це колишня перша красуня школи. Найкраща дівчинка в класі, мамина принцеса, надія багатеньких родичів. Тай і вчилася вона не погано. Завжди чемна, завжди одягнена елегантно, вишукано. А тепер що. Геть змінилася за рік. Так, ніби і не вона зовсім. Виглядала вона дуже вже іншою. Але для Олесі вона назавжди залишиться такою як була в школі.

– Ти вибач мене, Ліза, я не впізнала тебе – мовила дівчина – У тебе щось сталося?

– Ні, нічого – якось тихо відповіла та – Просто втомлена навчанням. Загружена. Розумієш

           Вона навіть намагалася усміхнутися. Але це у неї зовсім не виходило.

– А все ж – продовжила Олеся – Ти завжди була інакша. І до того ж ми ніби подругами були. Так, що можеш сказати.

            Дівчина зам’ялася. Значить щось таки було. Але вона не хотіла про це говорити.

– Давай, може кудись разом вийдемо, погуляємо – запропонувала тоді Олеся – Все ж таки часу трошки вільного є. То як?

– Навіть не знаю. Я би з радістю. Але чи зможу. То ще не знаю…

           На тому подруги і розпрощалися.

        Олеся нарешті дісталася до своєї сестрички. Ліля тоді якраз орудувала на кухні. Вона була ще з малку хазяйновита. Тому не дивно, що тепер вона все взяла в домі в свої руки. Пахло гарячими приємними стравами.

– Нарешті до тебе дісталася – ще з порога сказала Олеся – а пахне як! Мммм

– Ну а ти що думала! Я тепер господиня!

        І вони обидві розсміялися.

– Ну, то що там у тебе такого сталося, що аж захотіла прийти – примружила око Ліля – ану розказуй. Чи не з Максом своїм посварилася?

– Ти вгадала.

– Забий і забудь.

– Таа…

– Олесю – вже серйозніше, нижчим голосом продовжила Ліля – подивися на мене. Живемо ж якось. А пам’ятаєш як було? Вадик скільки часу надокучав? А як з Андрієм було! Думала – все, не переживу. Але ж ні. так само і ти. І нічо в тому смертельного нема.

– Може ти і права. Як завжди. – вздихнула Олеся – А я тепер Лізу бачила. Мою однокласницю. Ти її пам’ятаєш?

– Може й так а може й ні. І що?

– Вона так змінилася за доброго пів року. Аж страшно якось стало.

– Олесю не бери дурного до голови. Мало що буває. Може вона просто гуляє так. А ти сідай ближче. Зараз пообідаємо. Мого ж муженька ітак не буде до вечора. Так що наговоримося.

         Вони сіли за стіл. І теплий аромат вареного оповив їхні слова.