7

        Останнім з грандіозної четвірки залишився Сашко. Він, попри всі свої плани і бажання, не мав ніяких шансів на такий мега успіх. І хоча хлопець мав гарний голос, стаж на сцені і не погані показники – ніхто не звертав уваги на нього. Він не був цікавим широкій публіці, котра хотіла шоу. А цього Сашко сам дати не міг. В купі з Ді вони гарно творили. Але сам він був зовсім інакшим. Його прекрасний, чистий тенор ще нічого не означав. І як сказав одного разу Олександр Львович: «Баскових нам досить! Ти давай, шукай себе! Інакше ніколи не піднімешся вище моєї студії!». І це була гірка правда. Саша розумів це але змиритися ніяк не міг. Ну і що, що він переможець якихось там конкурсів, фестивалів, на котрі ніхто не ходить дивитися крім старих пенсіонерів і мамусь з дітками. Реальність малювалася не найкращими тонами.

        Це заганяло хлопця в депресію. Але жити треба далі. І для того щоб жити треба мати гроші. Тому Сашко пішов працювати в клуб діджеєм. Це йому краще вдавалося. Та й не погано платили. А що ще треба одинокому молодому хлопцеві. Ситий, одітий, має де жити і все пару десятків гривників в кишені.

Минуло шість місяців…

         Якось Сашко мав вільний день. Тож хлопець вирішив погуляти, розвіятися так би мовити.

        Львів. Старе місто Лева. Красиве, давнє місто. Його ще іноді називали «перлиною Європейської корони». Центр княжої Галицької держави. Одне із найбільших міст Західної України. Колись, це була столиця Руського королівства. Місто, що стояло на перехресті торгових шляхів. Тепер це місто приваблювало туристів. І тут, серед інших більш як сімсот тисяч людей, жив і Сашко.

         Хлопець просто хотів пройтися пішки. Але чомусь згадав про Олександра Львовича. Як добре, що ми живемо в двадцять першому столітті. Ось для прикладу взяти, мобільний телефон. Такий собі ще, заледве кольоровий. Але все ж мобільний. І от він у кишені. І людина може зателефонувати хто знає звідки і просто до потрібного їй абонента. Це ж прекрасна річ наукового прогресу. Жаль, що нині вона здебільшого використовується далеко не за призначенням. Але все ж.

       І от Сашко витягнув свою нокію і набрав номер. Пішло кілька довгих гудків аж поки нарешті з того боку хтось не взяв трубку і не сказав звичне:

– Алло!

– Доброго дня вам, Олександре Львовичу!

– Ааа це ти малий, ну привіт. Ну нарешті згадав про мене. Ти як?

– Та я як завжди – скрушно мовив хлопець – Працюю.

     З його слів можна було подумати, що той вагони розгружає або в колгоспі десь на полі поневіряється.

– Ну, і як робота? Ще не за скучив за нами?

– За вами так… а робота так собі

– Ну, ну не кисни… В мене тут ідея одна наклювалася була. Але ніяк не міг подумати про тебе. Аж от ти і сам появився. Не хочеш ще разок спробувати свої сили?

– Та які сили? Кому я потрібен? От працюю поки що …

– От іменно! Поки що! А тут є не погана справа. Так що давай, приїдь, раз ти вже сам знайшовся.

       Сашко не дуже тішився цьому запрошенню. Він вже змирився з тим, що дарує йому доля. І не бабив для себе нічого кращого як діджейський пульт. Звісно, він деколи ще підробляв трохи. Чисто так, для розрядки. Але цього йому ставало. Диско, танці, гламур. Все це було йому видно. То що ж насправді треба людині? Грошей, слави, впливу? Чи може тиші, любові і впевненості? В тім, Сашко цього року закінчує ВУЗ. І вже має пропозицію на роботу за фахом. Мамин дядько влаштовує його в свою фірму. А чому ні? Менеджером. І це досить таки не погано. Чого ще бажати? І Саша більше нічого не бажав. А для чого себе обманювати? Скоро він почне працювати на нормальній роботі «як всі». А це все діло закине. Але пропозиція Львовича його все ж таки інтригувала. А що вона змінить в його житті? Нічого!