4

       Старість. Страшне слово для кожного. Слово, яке віє холодом. Слово, котре змушує здригатися. Старість. А що далі? А далі смерть! Смерть як останній крок у цьому житті. Смерть, котра відбирає всі досягнення, всі зв’язки, можливості. Обриває мрії. Розлучає всіх знайомих, друзів, родичів. Все, що лишається – це тільки змиритися і чекати свого кінця. Старість це екзамен цілого життя. Це страшна реальність. Це момент, коли спадають всі рожеві окуляри і людина бачить лицем в лице правду, котру так довго не хотіла визнавати. Правду, котру намагалася затерти блиском помади і тональними кремами. Правду, від якої намагалася відкупитися кейсами папірців. Правду, котрої намагалася уникнути толеруючи зло в собі. І ось все це помалу постає перед старіючими очима. Всі прогріхи, вся фальш, весь обман нашого життя.

        Старий Безбородько гуляв парком. Він тільки тепер почав по справжньому дивитися на життя без самообману. Тільки тепер він зрозумів ціну всьому. Лише зараз, на схилі літ він почав усвідомлювати, що все його життя не мало ніякого сенсу. Що все, чим він жив – це був його егоїстичний танець самодура.

          В парку було тихо. Сонячні промені гралися з листочками і проблискували з-за дерев. Тиша. О, яка вона буває різна. Така бажана. Або така вбивча. Така тепла. Або така холодна. Така романтична і така болюча хвиля самотності. Тиша. Таке загадкове слово. Загадкове, як і сама людська душа. Тиша. Вона змушує людину задуматися про вічність. Про себе. Дати собі звіт за прожитті дні. За кожну намарно втрачену хвилину. В цей момент кожен залишається сам на сам з собою. З власною совістю. З власними страхами і переживаннями. З власним болем і самотністю. І саме тут поволі починає усвідомлювати свою слабкість, немічність, неспроможність. Свою смертність. І вічність Буття.

           Він дивився на лебедів, що плавали на озері. Ось вони чисті, білі, нічим не заплямлені як дитяча душа. І в цей момент він відчував ніби якесь дивне відчуття, стискало його груди. Хотілося плакати. А плакати таки було за чим. Він багато втратив за останній час. Але він плакав не за тим. Ні. його душив той факт, що всі ці роки він жив в глибокій ілюзії. Він обманював себе. Його прагнення, його досягнення, його знайомства – все це більше не мало сенсу. Сенсу, якого він так придавав цьому всьому. Це було лише засобом але не могло бути сенсом життя. І цього він не розгледів. Так, він крутий літератор, він має не погані прибутки. Він письменник, критик, член спілок, журі, конкурсів. Він не раз вирішував долю молодих писак-початківців. Але своєї долі не вирішив. Він судив інших – а себе? Чи хоч раз він судив себе? Чи хоч раз чесним був з собою? Чи хоча б раз?! І відповідь його не тішила.

          «Я мав усе – думав Безбородько – Все, про що іншим можна було мріяти. Те, про що інші молили Бога мені йшло само до рук. Я був красивим юнаком. Я був бажаним другом. Я був хлопцем. Мною захоплювалися всі дівчата інституту. Я був багатим. Я міг собі дозволити те, що інші лише бачили в снах. Моє сумабродство всі рахували шедеврами сучасної творчості. І ці «шедеври» приносили не погані доходи. В час, коли більшість людей змушена була бігати від кордону до кордону в пошуках заробітку я мав все що треба. В той час, коли багато розумних, інтелектуальних, талановитих змушені були перебиватися підробітками, виживали як могли. Йшли на стройку і їхали будувати Москву і Мілан – я жив як сир в маслі. Звісно не аж так круто. Але напроти них – так. І от мої безбарвні, однотонні, дешеві, просмерджені алкоголем і розпустою рядки друкувалися на багатьох сторінках. І що це дало? Я жив і уявляв себе великим культурним генієм. Я строїв правила. Я був одним із тих, хто задає тон новому поколінню. Але який то був тон? Що я задавав? Чого я навчив молодих? Дешевизни. Я прославляв вільне життя. Але що означає вільний я так і не знав. Я сунувся в політику, в релігію в мораль. Туди, де мені було не місце. І лише робив шкоду. Так, шкоду. Он Колька Гачок, як ми його називали. Молодий, розумний хлопчина, після інституту. І що з ним сталося. Спився весь. Він же ж був великий поетом. А Ріка Золотко. Вона ж мала справжній талант. А чим закінчилося її життя. Перетворилася в бозна що. А ще от Радик Воловській. Той взагалі … . і всі вони були жертвами. Жертвами мого егоїзму. І егоїзму таких як я.»

         Старий сів на лавочку. Він дивився на хвильки. На озері плавали лебеді. Білі лебеді. Такі ж чисті як перший сніг. Як душа малої дитини. Як совість святого.