3

  Тим часом в Україні…

      Ліля залишилася одна. Після того, як Денис поїхав підкоряти слух італійським сеньйорам вони ще деякий час протягнула разом з Сашком у двох. Але на довго їх не вистачило. Не вистачало Денисової скрипи. А без Діани це взагалі було все сумне. Страшенно не вистачало її драйвовості, її активності, її шарму. Втрата була відчутна. Так тривати довго не могло. Якийсь час вони у двох ще якось справлялися. Але одного разу Олександр Львович сказав, що розмовляв з Ді і вона сказала, що повертатися поки що не планує. Він був радий за неї. Але разом із тим, і їм треба жити також дальше.

     І це всі розуміли. Але як? Без неї нічого не вийде. Без її запалу вони не зможуть добитися успіху. Адже Діана часто просто йшла на пролом. Вона теж багато не знала, не вміла, не могла. Але вона брала «штурмом». Вона завжди казала – «мусимо!». І вони йшли. Навіть якщо щось не виходило. Все кидали і йшли. Саме вона змогла зібрати навколо себе цю цілу компанію. Створити таку теплу, дружню атмосферу. А тепер? Питання було цілком логічним. Адже саме Діана не раз переконувала Лілію, що все так має бути. Вона вміла всіх підтримати коли виступ був поганим. А тепер? Сашко давно прагнув сам розвиватися. Але тільки завдяки Ді він погодився на цей проект. Але тепер все було скінчено.

– Що ж – сказав Олександр Львович на заяву Лілі і Саші припинити все – Я вас не змушую ні до чого. Це ваше право. Якщо так хочете то я не перечу.

– Просто ми – почала затинатися Лілія – Ми зрозуміли, що не зможемо! Навіщо морочити голову вам і собі! Ми не компанія. Ми без Діани не витягнемо. І грандіозні плани щодо нас будуть розбиті.

– Що ж – зітхнув Олександр Льовович – Я це вже бачив і сам. Добре, що ви самі дійшли до такого висновку. Ну не пішло то не пішло. Проба грошей не коштує, як то кажуть. Нічого страшного. Контакти підтримуймо. Заходьте в гості. Буду вас радий бачити.

      Дівчина вийшла зі студії. «А що дальше?» - стояло питання в голові. І це було однозначно важке питання. Питання, на яке вона відповіді не знала. Або не могла дати. Або не хотіла. Але відповідь на це питання вона вже знала. Знала, але не хотіла про це зараз.

       Справа у тому, що на одному із вечорів Лілія познайомила з хлопцем. Він був на два роки старшим за неї. Простий, нічим не примітний, тихий, сірий. Але щось вона в ньому тай побачила. Він лише закінчив інститут і був направлений працювати вчителем у школі. Зарплата не велика. Але вистачає, якщо розумно жити. А ще у вільний час підробляв. То таксував, то батькам допомагав. І навіть працював на тракторі. Так, не аж картинка. Для тих, хто хоче жити на «широку ногу». Але цього цілком вистачало. Крім того він мав квартиру в центрі. Як не як а дві кімнати. І вони почали зустрічатися.

        Тепер Ліля жила у нього, у Романа. Він працював, вона закінчувала. Трошки підробляла. Його батьки були задоволені дівчиною. Тай її мама була не проти такого зятя. Звісно, що хай би ще почекали ще з одруженням. Але так, чисто формально. Але все йшло до того. Молоді були щасливі. А що ще треба людині? Спокій. Впевненість в собі. Підтримка коханої людини. Хіба це не є щастя? Хіба для справжнього душевного задоволення так багато потрібно? Хіба щастя в речах? Хіба воно вимірюється матеріальністю? Але відповідь для кожного своя. своя, в міру закладених цінностей у душі людини.

         Лілія активно вчилася «бути доброю дружиною», як часто піджартовував її Ромчик. А чому б ні. А хіба не так повинно бути?

– Сьогодні я прийду пізніше додому – сказав Роман вдягаючись на роботу – Роботи багато. А якщо залишуся на яких дів-три години – то шеф обіцяв накинути. Шкода втрачати.

– Добре. Звісно, якщо ти можеш.

– Треба. Мусимо. Лілі, нам зараз треба трохи грошей. Скільки всього треба.

– Рома, грошей треба буде завжди. Але й здоров’я теж треба! Не забувай. Щось може почекати, у чомусь можна відмовити собі. А …

– Ну добре, добре.. Ти права. Але нині я мушу. А на наступні вихідні ми поїдемо кудись. Може в Карпати махнемо?

– Вмовив. Тоді до вечора. Я, доречі, теж йду на роботу. Спробую себе у новій ролі.

– І куди ж, якщо не секрет?

– Твоя тьотя, Марина, обіцяла прилаштувати мене на якийсь час в себе. Трошки буду допомагати в кафе. А там побачим. Принаймні зарплата мінімальна буде.

           Ось та жили, як і тисячі інших, нічим не примітних людей в цьому широкому дивному світі. Діли на двох всі свої думки, мрії, болі. Сиділи довгими вечорами біля вікна і вели довгі розмови про все на світі. І ніщо не заважало їм вільно вдихати свіже, ранішнє повітря. Ані дрібні проблеми, ані світова економічна криза, ані малі зарплатні. Їх не лякали труднощі життя. Їм не хотілося міряти свої хвилини якимись якимись матеріальними речами або потребами. Їм ставало всього того, що було в них тут і зараз. І хоч як було не просто та все ж вони не скаржилися. І це було найкращим з усього, що може отримати в цьому житті людина. І це було їхнім найбільшим щастям.