1

     Діана лежала в ліжку. Вона звикала до нового часу, клімату, обстановки. Ці кілька днів на самоті, подалі від усіх вона багато для себе визначила. Колись, коли ще була дома і постійно була в центрі уваги Ді на багато речей не звертала уваги. Але тепер вони їй якби відкрилися. Їй не вистачало спілкування. Не вистачало поглядів. Не вистачало теплих дружніх обіймів. Усього того – до чого вона так звикла. Їй не вистачало подруги. Лілія залишилася там, за океаном. В дома вона можливо і більше встигне чогось нового написати чи придумати. І Діана це нормально сприймала. Але все ж їй не вистачало.

     Красиві стіни обставлені шикарні меблі. Все по останньому слову моди. Але що з того як вони німі. Німі. Абсолютно спокійні переде всім, що відбувається. Вони свідки. Мовчазні світки. Стіни. О, як часто ми будуємо в собі такі стіни. Стіни в наших серцях. Стіни, котрі не можливо пробити словом прохання чи палким дотиком руки. Нічим. Це стіни егоїзму, зарозумілості, цинізму, високомірності, самодостатності. Ці стіни найстрашніші з усіх мурів, які коли небудь здатна збудувати людина. Стіни, через котрі розпадаються сім’ї, руйнується дружба, втрачаються знайомства. О, які страшні ці стіни. Ці мури в середині душі. Ці добровільні в’язниці власної природи.

Діана розглянула кімнату. Це був дорогий номер. Як на неї дорогий. Але яка різниця. Головне для людини ц дах над головою. А не цілі стоси гнилих понтів, за котрі платяться великі гроші. Дівчина підійшла до вікна. З нього відкривався гарний краєвид. Готель, як і аеропорт були за містом. Тому тут було доволі спокійніше. А ще тут де не де можна було не нароком почути рідну мову. І нічого дивного. Адже ж багато українців є по різних частинах світу. Хтось працює, хтось переїжджає жити. А дехто взагалі тут народився вже тут.

      Вона лягла на ліжко. Все було чужим. Чужим і далеким. Не рідним. Не знаним. Не зрозумілим. Хотілося все кинути і втікати. Але куди? Куди втечеш звідси? Сісти в літак і повернутися! І що її там чекає? Кому вона там потрібна? Діана мусить розуміти, що єдиний її вихід це йти твердо в перед. І не думати про дім. Там більше нема що робити. Максимум чого вона там досягне це стане вчителькою в якісь школі, де з неї будуть витискати всі сили настирливі системні правила і потреби за копійчану зарплатню. А старі «шквари» в свою чергу будуть замість руки помочі молодому працівнику будуть підставляти і ликувати з її промахів. А коли вона нарешті втомиться, і не зійде з розуму, то отримає кількагривневу пенсію. Так, аби просто не померла з голоду. І це буде гордо називатися державна допомога. Яка сміхотворна ціна твого життя. Яка страшна реальність. Хто вона там? Навіть попри мамину заслуженість – вона лише вчителька. І все. Її мама, котра пропрацювала все життя для блага суспільства і віддала всі свої сили аби навчити молоде покоління ніхто. І нікому не потрібна. Тридцять років стажу. І що далі? Мізерна пенсія як плювок в лице. І якби її син свого часу не тримав від життя все і тепер залишив багату спадщину, то як би вона жила? Діана розуміла, що так вона жит не хоче. Плювати вона хотіла на всіх тих курок, котрі плещуть про «твій обов’язок» і таке інше. Вона не має ніякого ні перед ким обов’язку. Як і ніхто перед нею. Це правда життя. І не треба себе обманювати. Дівчина дивилася на місто сповненими сліз очима. Тепер вона мусить в будь-яку ціну тут витягнутися. Попрацювати. Це єдиний шанс для неї. Єдиний. Другого такого не буде.

       Вона відійшла від вікна і сіла на ліжко. Велике, м’яке, свіже. воно стояло під стіною так, що з нього можна було дивитися у вікно. Але дівчина не хотіла. Вона просто лягла, розслабилася і поглинута думками засинала. Вона засинала в новій, чужій країні. Засинала сьогодні щоб прокинутися завтра. Лягала щоб встати. Встати зіркою. Новою зіркою заокеанського зорепаду. Новою Барбарою Стрейзан або Шер. Новою Діаною. Новою. Іншою. Сильною, впевненою в собі.